Читати книгу - "Смарагд"

— А тебе куди несе? — обернулася та перед новими, ще не фарбованими дверима.

Хлопець розгубився, стенув плечима:

— Не знаю, бабушка.

Черниця посміхнулася самими очима:

— У тебе вдома бабушка, а я — матушка.

— Матушка? — перепитав Данило. — А вони? — показав рукою на черниць, що розвантажували дошки. — Вони теж матушки?

— Ого, який ти цікавий, хлопче. Ми всі — Господні наречені. А ти справді такий дурний чи прикидаєшся? — очі жінки уважно дивилися в Даньове обличчя. — І де ж ти росло таке забите? — повернулася, щоб іти, але у дверях спинилася: — Їв що сьогодні?

— Не їв і не грішився, — запобігливо відповів Данило.

Та спочатку його відвели до ігумені, якій розповіли про дивака, що забрів до жіночого монастиря. Ігуменя теж була немолодою і з суворим обличчям-іконою.

— Ти хто? — запитала відразу, щойно він переступив поріг: — Циган, вірменин?

— Я — українець, — відповів Данило ображено, потім опустив голову й додав тихіше: — З осілих циган.

— Добре, що признався, — похвалила ігуменя. — А ти не крадеш, не ворожиш?

— Не краду, але ворожу і з того живу, — промовив невесело. Підняв голову й додав: — Кому розкажу правду, кому збрешу — як кому хочеться.

— Хто ж тебе навчив такої недоброї науки? Поки не пізно — кинь, бо пропадеш. Фізичну хворобу можна перемогти, а духовну — важко.

Жінка говорила зрозуміло, та Дань чомусь перепитав:

— Як це? А як я тоді житиму?

Ігуменя мовчки дивилася на нього, немов щось обдумувала.

— Тобі до церкви ходити треба, поки твоя душа зовсім не заблукала в темряві. Ти співаєш?

Данило хитнув головою.

— А чого ж не ходиш до церкви? Чого в церкві не співаєш?

— Я хотів, — юнак опустив додолу очі, — я дуже хотів.

Суворе обличчя посвітлішало:

— Підеш у Володимирський собор. Походиш, повчишся справжнього духовного співу — я напишу записку.

У Володимирському соборі уже немолодий регент уважно поставився до нового хориста:

— Треба, хлопче, не тільки глотку дерти. Переживай серцем, про що співаєш. А коли будеш надіятися лише на голос, то сам стомишся і людей стомиш.

Високий тенор Данила оцінили всі хористи. Але найбільше він заприятелював із псаломщиком Петром, який завжди привітно посміхався йому при зустрічі.

— О! — вигукував радісно. — Бойове поповнення сьогодні — значить, заспіваємо. А де це ти пропадав? — допитувався, коли Данила деякий час не було у храмі. — Дивися, бо дівчата до добра не доведуть, — переводив розмову на жарт.

Данило на ці слова червонів і відмовчувався.

Та не всі так ставилися до нього, як Петро. Диякон Матвій, колишній міліціонер, не раз підозріло дивився на його кишені. Не раз повторював: «Згадаєте мене, як він собор обчистить. Знайшли співака, наче нікому співати…». А коли Дань став кононархом, цілий тиждень не приходив до собору.

— Не звертай на нього уваги, — говорив із посмішкою Петро. — Така він людина, і вже уп’ятьох не переробиш.

Кар’єра кононарха швидко обірвалася. Одного разу кононаршив вірш «Почуй мене, Господи», але замість рядка «Мене ждуть праведниці» проспівав: «Мене ждуть грішниці». Не зрозумів, чому ніхто не підхопив далі й чому навколо запала мовчанка. Хтось позаду вдарив по потилиці, а натомість інший кононарх огласив:

— Мене ждуть праведниці.

Данило глянув у текст і зрозумів помилку. Злякано підхопив спів за іншими хористами, але заспівав фальцетом — прокричав, наче півень.

— Чого ти верещиш скаженим голосом? — прошипів на нього регент, і Дань побачив, як хористи кусали губи, щоб не засміятися вголос. Здивовані віруючі теж посміхалися, обертаючись на хор.

Даня відправили із собору, ще й служба не закінчилася:

— Нам артисти не потрібні, — випхав його в плечі диякон Матвій. — Іди в цирк людей смішити.

Мов у тумані дійшов до метро. Зупинився, віддалік подивився на собор і несподівано почав сміятися вголос. На його істеричний сміх оберталися перехожі, а жінка з купою фарбованого волосся підійшла і серйозно запитала:

— Тобі треба в дурку?

Данило перестав сміятися, подивився на заклопотане обличчя:

— Уже минулося, — відповів і пішов геть.

Марго подобалася майже всім хлопцям на курсі, тільки Данило залишався байдужим. Уже скільки часу минуло, а вона й досі думала тільки про нього. Хоча й сама не розуміла, чого більше у її почуттях: упертості чи любові. Коли б не слава гордячки, давно б уже надала перевагу комусь із хлопців і менше страждала. А Марго страждала, бо уперше нею хтось нехтував. Не витримала, якось між парами сама підійшла до юнака. Поруч було вільне місце, і, переборюючи ніяковість, дівчина сіла. Дань незадоволено підняв голову, бо не був готовий до семінарського заняття й намагався хоча б трохи щось прочитати.

— Поворожи мені, — попросила, червоніючи.

— Я не ворожу на лекціях, — відповів хлопець, не приховуючи незадоволення.

— Тоді поворожи в гуртожитку, — глянула в очі й швидко відвела погляд.

— Добре, — погодився Дань, — сьогодні зайду.

У кімнаті нікого не було. Марго чекала сама, чекала й боялася, що не прийде. А коли постукав у двері, розгубилася, щоки запалали зрадливим рум’янцем. Та він зайшов до кімнати, байдуже глянув на дівчину, сів на стілець і дістав із кишені карти.

— На кого кидати — на тебе чи на якогось короля? — запитав і діловито підсунувся ближче до столу.

Марго часто закліпала віями й нічого не відповіла.

— Ну? — Дань нетерпляче тасував карти.

— На короля, — промовила майже пошепки.

— Якого — хрестового, бубнового? — допитувався юнак.

— Хрестового, — глянула йому в блакитні очі, — ні — бубнового, — виправилася гарячково. — Такого, як ти, — сказала й приречено опустила очі.

Карти були немилосердні — дівоча любов розбивалася об холодність і байдужість.

— Не любить він тебе, — Даню було шкода Марго. Не раз помічав на собі її погляд. І не раз, зустрівшись із його очима, дівчина посміхалася ніяково. Розумів, що робить боляче, але ж його серце билося рівно й не озивалося ні на слова, ні на погляд. — Викинь цього дурня з голови, та й усе, — роздивлявся карти, не підводячи очей. — Немає в ньому нічого путнього. Краще поглянь, скільки навколо тебе крутиться хороших хлопців. Не те що оцей… — тицьнув пальцем у карту, нарешті підвів погляд. — Він, Марго, не здатен на любов. — Сказав те винувато й швидко згріб карти зі столу.

Дівчина розплакалася, кинулася на нього й ударила кулаками в груди:

— Брешеш, брешеш! Ти все брешеш!

— Заспокойся, Маргаритко. Ти найкраща з усіх дівчат на нашому курсі. Повір, у тебе попереду велика любов. Справжня. А мені прости, — провів долонею по її волоссю, легенько торкнувся пальцями обличчя. Хотів щось іще відчути, ніж звичайне співчуття, але все в ньому ніби