Читати книгу - "Напівзагублений"

є ще один фактор, який стримує людей. Вони не бачать сенсу долучатися до боротьби, бо вірять, що ти й так рано чи пізно вб’єш Соула. Є чутки про те, що деякі чарівники бачили у видіннях, як ти це робиш. Особисто я не певна, чи це справжні видіння, чи просто їхні відчайдушні сподівання. Але всі в курсі, що ти заволодів Дарами свого батька.

— Отже, все тепер залежить від мене? Ван, і ти теж у це віриш?

— Якщо ти справді володієш Дарами свого батька і можеш їх контролювати, то ти сильніший за Соула.

— Тільки за Соула, — відповідаю на це я. — А не за Соула й сотні його Ловців.

— Соул тямить, шо ти — його остання загроза, — втручається Несбіт. — Тому й поширює всі ці вісточки про амністію. Хоча мало хто вірить, шо він дотримає своїх обіцянок-цяцянок.

— Про яку ще амністію? — перепитую я.

Несбіт шкірить зуби:

— Ти шо, не чув? Таке враження, друзяко, шо ти з неба гепнувся.

Ван пояснює:

— Два тижні тому Соул оголосив про амністію для всіх членів Альянсу і про звільнення всіх наших полонених… якщо ми віддамо йому тебе.

— Спокуслива пропозиція, — додає Несбіт. — Але я всім сказав, шо ніколи й слова не мовлю до них, якшо вони тебе здадуть. Поки шо їх це, здається, стримує.

Колись, багато років тому, Селія, ані миті не вагаючись, убила б мене або дозволила б іншим, але тепер я певен, що вона цього ніколи не зробить. А ще колись Несбітові коментарі роздратували б мене не на жарт. Але тепер я просто пускаю кільця диму.

Одна з вихованок бурмоче щось про умови, в яких тримають полонених. І тут я усвідомлюю, що всі стажерки стоять довкола нас, уважно прислухаючись. Цікаво, скільки з них охоче віддали б мене в обмін на амністію.

Несбіт теж почув цю репліку, тож він дивиться на стажерок, а тоді говорить якомога голосніше, щоб усі почули:

— Звичайно, Натане, ти й сам міг би здатися Соулу. Я знаю, шо ти був би радий допомогти полоненим, полегшити їхні страждання.

Я розтираю недопалок об землю й кажу:

— Полегшення годі чекати.

Можливо, полонених справді відпустять, хоч я й сумніваюся, але той факт, що Соул залишиться при владі, означатиме страждання інших. Він ніколи не припинить переслідування Чорних магів і будь-кого, хто протестуватиме проти його правління.

Можу собі уявити в’язнів у тих камерах, що в підвалах будівлі Ради, а декого навіть у тій самій камері, де сидів я перед тим, як мене татуювали. Я там перебував у суцільній темряві, прикутий до стіни. Я співчуваю полоненим Чорним магам — найбільше вони страждають ночами, не маючи змоги вийти назовні, — але розумію, що, здавшись Соулу, я не зупиню його жорстоких дій.

Ван підводиться й каже:

— Натане, ходімо зі мною. Свідки нам зараз не потрібні.

Я встаю, а вона бере мене за руку, і ми виходимо з табору.

Габріель і Несбіт ідуть трохи позаду.

— Соул тебе хоче, Натане. Але мені здається, що він воліє мати тебе живим, а не мертвим. Рада тримала тебе в клітці та готувала для вбивства власного батька. То був доволі збочений план, але в Соула, на мою думку, тепер іще честолюбніші задуми. Припускаю, він хоче зробити з тебе свого особистого найманого вбивцю, щоб ти знешкоджував усіх, кого він забажає.

— Це теж комусь являється у видіннях?

— Ні, наскільки мені відомо. Але це цілком у дусі його задуму контролювати чарівників усього світу. Він був би радий, якби ти став його поплічником. Я, звісно, ніколи не зустрічалася з Соулом, але його знає Селія, та й ти, наскільки я розумію, теж з ним бачився. Чи хотів би він цього?

Моя інтуїція підказує, що так, хотів би. Я кажу Ван:

— Він збирався дати мені три дари на моє сімнадцятиріччя. Мені це завжди здавалося дивним. Ніби це якось стосувалося його особисто.

— Так, я думаю, що це має для нього особисте значення. Навряд чи ти аж так йому потрібен, але він тебе хоче. Частково це його егоїзм, а частково, — вона знизує плечима, — нав’язлива ідея. Ти від нього вислизнув, і він прагне тебе повернути. Але найбільше він жадає влади. І він думає, що твоє повернення до нього стане символом його влади.

— Добре, що він ще й досі мене не дістав.

— Власне. Проте Альянс, на відміну від Соула, слабкий і вразливий. Селія багато працює над тим, щоб підтримувати загальний дух і вишколювати тих небагатьох новобранців, які в нас є, але наразі нашим пріоритетом є безпека. Не робити зайвих рухів. Не атакувати Ловців. І не ризикувати тобою. Натане, ти нам потрібен. Якщо ти загинеш, Альянс розпадеться. Ти не можеш легковажити своїм життям, полюючи за невеличкими загонами Ловців; таким шляхом ми не здолаємо Соула, — Ван зупиняється й дивиться на мене. — Хоч я й відчуваю, що для тебе це зараз не найголовніше.

Я знизую плечима.

Вона наполягає на своєму:

— Ти шукаєш Анналізу?

— А ти як гадаєш? Через неї загинув мій батько. Через неї загинуло пів-Альянсу.

— І що ти робитимеш, коли її знайдеш? — запитує Ван.

Я гмикаю.

— Тобто чи швидко я її вбиватиму, чи поволі? Зараз я надаю перевагу швидкій розправі, а там буде видно.

Ван набирає повні груди повітря, витягає з куртки портсигар, пропонує мені сигарету, а другу бере собі. Якусь хвилинку ми мовчки куримо, а тоді вона запитує:

— Чи ти вже опанував якісь батькові Дари?

— Ти сама знаєш, Ван, що некультурно запитувати в Білого мага про його Дари, а я Напівбілий.

Вона видуває мені в обличчя кільце диму й каже:

— З тобою, Натане, я цілком втрачаю свої добрі манери.

Чомусь це викликає в мене усмішку.

— Я працюю над ними. Тобто над Дарами, а не над манерами.

Вона теж ледве стримує усмішку й запитує:

— І які результати?

— Можу ставати невидимим — це мені вдається найкраще. А ще можу вбивати блискавкою. І можу вивергати полум’я, — і одразу показую, випустивши невеличке кільце диму без сигарети.

— А як з контролюванням часу?

— Намагаюся, але це нелегко. Хоча, знаєш, кільця диму теж нелегко видувати.

Тут вона вже не стримує усмішки, а тоді й сама видуває мені в обличчя величезне кільце диму та ще й цілу вервечку маленьких.

Я й досі не розумію, до чого вона зрештою веде.

— А ти, Ван, віриш у ті видіння, де я вбиваю Соула?

— Мені не потрібно вірити у видіння, коли