Читати книгу - "Менше знаєш, краще спиш"

Окрім криміналізованої економіки, в новому суспільстві розвинулася авторитарна політична система. Роль Єльцина в поваленні комунізму зробила з нього героя, але він швидко продемонстрував, що не має уявлення про справжню демократію чи поділ влади. Система, яку він прагнув створити в Росії, мала слугувати лише посиленню його впливу.

У жовтні 1993 року між двома найважливішими гілками російської влади — президентом і парламентом — розпочалася війна. Парламент раніше був союзником Єльцина. У листопаді 1991 року він проголосував за його особливі повноваження, а після розпаду СРСР схвалив його програму радикальних реформ. Однак Єльцин бажав цілковитого контролю над процесом економічних реформ і був не готовий ділитися владою з будь-ким. Через це конфлікту не можна було уникнути.

Перші 21 місяць перебування Єльцина при владі після краху комунізму позначені зростанням напруги між двома гілками державної влади. У січні 1992 року раптове припинення контролю за цінами спровокувало гіперінфляцію. Єльцин обіцяв зниження цін за півроку й оздоровлення економіки вже восени. Однак наприкінці грудня темп зростання цін все ще становив 2,318%[67]. У крамницях з’явилися товари, але 99% населення не могли їх придбати. Багато росіян подалися на вулицю — торгувати своїми пожитками. У цій ситуації депутати виступили проти деяких реформ, але Єльцин цим знехтував. Він не пояснив своєї політики депутатам, не став їх агітувати — він просто не звернув уваги на їхні дебати.

15 березня 1992 року спікер парламенту Руслан Хасбулатов зажадав відставки Єгора Гайдара та його команди, чиї прогнози щодо інфляції виявилися геть нереалістичними. Реформаторів він назвав «недосвідченими хлопчаками». У червні Хасбулатов і віце-президент Олександр Руцькой посилили свої атаки на уряд. Єльцин відповів на це спробою зробити центром ухвалення рішень виконавчу владу, і невдовзі в російському уряді було стільки ж чиновників і установ, скільки їх було за СРСР. Маючи в листопаді 1991 року підтримку двох третин складу парламенту, Єльцин за півроку виявив, що ці дві третини перебувають уже в опозиції до нього.

З наближенням холодної пори року в країні, де близько половини населення жило за межею бідності, конфлікт між двома гілками влади посилився. Хасбулатов у приватних розмовах називав Єльцина «п’яницею» та «психічно хворим», а в уряді лунали пропозиції розпустити парламент[68]. 20 березня 1993 року Єльцин оголосив, що підписав указ про заборону діяльності парламенту, який обмежив повноваження президента. У відповідь парламент поставив на голосування пропозицію про імпічмент. Її підтримало більшість депутатів, але не вистачило потрібних двох третин голосів. Через деякий час, на 25 квітня, було призначено референдум щодо довіри президенту та його економічній політиці.

Референдум приніс Єльцину переконливу перемогу — почасти завдяки допомозі Джорджа Сороса, американського фінансиста, чиї таємні внески на офшорні рахунки, контрольовані Анатолієм Чубайсом — керівником програми приватизації, — стали основою для фінансування масштабної рекламної кампанії, яка розтрощила опозицію[69]. Така народна підтримка приголомшила депутатів, які вважали єльцинську економічну політику непопулярною. Натхненний цими результатами Єльцин продовжив керувати країною, випускаючи спеціальні укази, хоча термін наданих йому в листопаді 1991-го особливих повноважень вичерпався. Парламент надсилав укази Єльцина до Конституційного суду, таким чином призупиняючи їхнє виконання. Незабаром конфлікти між законами та указами дуже загострилися.

Коли влітку 1993 року російська Верховна Рада перерахувала в бюджет, поданий Єльциним, підвищивши пенсії і збільшивши зарплатні вчителів, лікарів та інших бюджетників, конфронтація досягла свого апогею. Бюджет передбачав дефіцит у 28 трильйони рублів, або 25% ВВП[70]. Уряд виступив із заявою, що це може зупинити проведення реформ. Єльцин пообіцяв не звертати на перерахунок уваги. Водночас він почав готуватися до подолання парламентського спротиву: відвідав бази армійських підрозділів у Московській області, аби переконатися в їхній підтримці, та підвищив у 2–3 рази зарплатню офіцерів[71].

У серпні Єльцин і його радники почали працювати над указом про розпуск парламенту. Його перший варіант передбачав не лише розпуск парламенту, а й ліквідацію Конституційного суду та підпорядкування генерального прокурора президентові[72]. У вересні Єльцин і Хасбулатов запропонували один одному піти у відставку.

І нарешті, виступаючи 18 вересня на зустрічі депутатів усіх рівнів, Хасбулатов торкнувся теми алкоголізму Єльцина. «Це неприпустимо, — сказав він, — коли посадовці роблять вигляд, нібито в цьому (пияцтві) немає нічого особливого. Мовляв, п’є — значить, наш мужик. Але якщо це так (і тут Хасбулатов хитнув головою вбік Кремля і клацнув себе двома пальцями по горлянці), то хай мужицькими справами і займається, а не державними». Про цей жест і зауваження Хасбулатова негайно розповіли Єльцину, який вирішив, що настав час покінчити з цим парламентом раз і назавжди[73].

21 вересня Єльцин оголосив по телебаченню про ухвалення ним указу № 1400 щодо припинення діяльності З’їзду народних депутатів і Верховної Ради. Він повідомив, що вибори нових представницьких органів і референдум щодо нової редакції Конституції відбудуться 11–12 грудня 1993 року.

Приблизно опівночі Хасбулатов відкрив засідання Верховної Ради, яке мало розглянути питання, чи підпадають дії Єльцина під статтю 121–6 Конституції, яка передбачає усунення президента та його заміну віце-президентом у разі спроби розпустити парламент. Питання було поставлено на голосування, 136 депутатів проголосували «за» й шість — «проти». Після цього відбулося голосування щодо призначення президентом Олександра Руцького. Руцькой склав присягу, оголосив указ № 1400 нечинним і сказав, що бере на себе відповідальність за безпеку держави. Хасбулатов закликав депутатів не залишати будівлі парламенту. Тепер Росія мала двох глав держави й у перспективі — два уряди.

У серпні 1991 року Єльцин кинув виклик керівникам прокомуністичного заколоту з того самого Білого дому, де тепер депутати готувалися чинити опір розпуску парламенту. У 1991-му ніхто не відключав телефонів і електрики Єльцину та іншим членам російського уряду. Єльцин же, судячи з усього, не збирався повторювати їхніх помилок. Він спочатку відрізав міжміські телефонні лінії, а потім і весь комутатор 205, залишивши без телефонного зв’язку не лише Білий дім, а й увесь Краснопресненський район. Пізніше московська влада відключила в будівлі опалення та гарячу воду й відрядила на підступи до Білого дому велику кількість міліції.

22 вересня на захист Білого дому прибули націоналісти, серед них були члени Союзу офіцерів, група комуністів, група з фашистської організації «Російська національна єдність» і ветерани етнічних конфліктів в Абхазії і Придністров’ї. Керівники парламенту, побоюючись, що будівлю легко зачистять, якщо її залишити без захисту, почали озброювати добровольців. Озброївшись, вони утворили підрозділи, які