Читати книгу - "Оскол"

«Коли ти так вирішив…»

«Коли ти так…»

Уся площа, величезна площа, сотні людей. Приречені погляди. Каптури, спущені на обличчя, похнюплені голови. Тиша.

— Як їх покарано? — спитав Ґай.

Чорна постать ледь хитнулася:

— Не з твоїм розумом братися до цього.

— Але ж я… маю…

— Не маєш.

— Саме я? Чому?

— Тому.

Ґай здригнувся. Холодне чорне громадище, зніміла з відчаю площа, умисно ущиплива відповідь…

Він повернувся до стовпа. Сів до його підніжжя; площа — долілиць. Усі погляди на землі… Земля ця вкрита зотлілими, згорнутими в рурочки долями.

— Я гадаю, вони покаялися, — прохрипів він. — Я прощаю їх.

Слова дорого вартували йому; коли вимовив — відчув одночасно і тягар, і полегшення…

Подивився на площу — і бачив ті самі похнюплені голови. Зігнуті спини. І тривала, тривала мовчанка…

Нічого не відбулося. Жодних змін.

— Мало сказати, — повільно озвався Щуролов. — Ти сказав… але не пробачив.

— Отже, в мене не вийде, — прошепотів Ґай. — Не святий я… аби…

Мовчання. Над похиленими чолами плинув запах землі— розволошеної. Глинястої. Такої, що Ґаю привиділася яма, в яку опускали труну зі знівеченим тілом Рудого…

«…Ні, темрява не страшна, ти уяви, що це вона боїться тебе… не ти — її, а вона — тебе, розумієш, от і скажи — темряво, я добрий, не бійся…»

Ґай схлипнув.

Усе дарма. Нічого немає. Гімн несилі, приреченості, тузі і смерті.

Мовчки тужить площа, а він — що він може вдіяти? ЗАБУТИ?

Та як можна вибачити, не забуваючи?

З другого боку, який сенс у прощенні, коли — не пам’ятати?..

— Я прощаю вас, — сказав він.

Нічого… Лише ще нижче нахилилися…

«Ні, темрява не страшна… Не бійся темряви, Ґаю, бо по другий бік її, ти знаєш, твій дім, і ми любимо й чекаємо на тебе…»

— Які ж ви… гади, — закричав Ґай. — Як я вас ненавиджу… Що ви зі мною робите… Що я, вмерти маю тут, перед вами, так?! Що мені, до скону тут стояти… так?!

Сказав — і зрозумів… Зрозумів, що так, що справді нічого не зможе він зробити, що так і помре тут, на помості… Що нічого йому не лишається більше… І його несила зникне разом з ним.

…І знав — куди… І не хотів вирватися з чіпких рук…

Не сказав — просто видихнув у натовп — мабуть, це і є те, що називається — останній подих.

«ПРОЩАЮ».

В’язанки понад очі. Язики полум’я… На цих помостах не грають інших ролей. Останній подих.

Земля здригнулася.

Наступної миті будинки довкола площі почали падати.

Вони розвалювалися безгучно, не руйнувалися навіть, а сипалися, мов порох — спочатку оголювався кістяк, потім… потім з нього лишалася хмарка пилу, що повільно осідала на землю. Ґай стояв на колінах — і дивився на цей кінець світу, поки дошки під ним не затанцювали, мов палуба; похилився і впав кам’яний палець. Розпад завершився.

Порожнього Селища, що колись називалося ЗГАРИЩЕМ, більше не існувало. Були руїни — стародавні, затягнені корінням, здобуті лісом, і єдиною ознакою цивілізації був фургон, що чекав неподалік, посеред вузької стежки, яка майже зовсім заросла травою.

Ґай сидів на камені, серед жовтої глиці, що осипалася роками. Дихав смерековим духом, а неквапливий лісовий вітер охолоджував спаленілі щоки.

Ратенфенґер обтрусив глину з вицвілих «хакі». Присів поруч, знайшов серед глиці камінчик, підкинув високо вгору, зграбно впіймав. Простягнув Ґаєві:

— На.

Ґай узяв, потримав на долоні, спитав:

— Навіщо?

Ратенфенґер знизав плечима:

— Хтозна… Бачиш, отвір. Талісман.

На уламок сторічного пня сіла неполохана синиця. Десь заверещала цикада, і голос її був голосом гарячого, безтурботного літа. Цикаді відповіла інша — тепер вони верещали разом.

Ґай безтямно обмацав себе — сорочка, штани… спогад про мішок на голові, пальці пам’ятають… тіло пам’ятає його дотик…

— Як ти? — стиха спитав Флейтист. — Усе гаразд?

Ґай сховав обличчя в коліна і заплакав. Ридма ридав; чули його тільки синиця і Ратенфенґер. Цикади не рахуються — вони-бо слухають тільки себе самих…

Синиця здивовано пискнула. Ратенфенґер мовчав.

За лісом заходило сонце.

— Мені шкода, — сказав Ґай, коли виплакався. — Надто… Цей світ… мені не подобається. Не хочу… в ньому…

— Подумай добре, — озвався Ратенфенґер повільно.

Навскісне проміння вечірнього сонця висвітлило верхівки смерек. Коліном Ґая повзла зелена гусінь; залопотіли чиїсь крила.

— Мені пробачаться ці слова? — прошепотів Ґай.

— Вже пробачилися. За сьогодні тобі багато… ну, ходімо. Тебе чекають твої звірята.

Сонце сіло. Свічки смерек згасли; синиця спурхнула і полетіла до лісу.

— Де вони тепер? — спитав Ґай.

— Не запитуй дурниць. Це знання не для тебе.

— Одного я не розумію…

— Не одного — ти багато чого не розумієш… Підводься… час, час, їдьмо…

Ратенфенґер пішов до машини; Ґай безпорадно мовив йому в спину:

— Але ж коли… Це було зі мною, і коли… термін їхнього покарання минув, закляття знято… то я також мав… з ними? Піти?..

Ратенфенґер зупинився. Озирнувся:

— Ти справді розумієшся на цьому?.. Фольклорист… Не їж мене очима, нічого нового не побачиш. Пішли.

Ґай підвівся.

— Так чи ні?..

Ратенфенґер зітхнув. Промимрив, одверто неохоче:

— Так. За законом — мав.

— Отже…

— Мовчи. Ані слова. Вважай, що один твій добрий знайомий поручився за тебе.

* * *

Коли машина виїхала з лісу на второвану Руду, вже сутеніло.

— Не шукали тебе? — поцікавився Ратенфенгер.

Як колись, він сидів поруч з Гаєм, лікоть вистромив у вікно.

— Рано ще… — невпевнено пробурмотів Ґай і ввімкнув фари. До ферми, щонайбільше, година шляху.

— Дивися, місяць сходить… — Ратенфенґер вдоволено мружився на жовто-червоний диск.

— Повня.

— Ти ж фахівець, — підморгнув Ратенфенґер. — Так, місяць у повні…

Ґай мовчав. Надто багато йому хотілося сказати… і спитати, але він мовчав, майже півгодини, поки Ратенфенґер не торкнув його за плече:

— Зупини… Тут я вийду.

Машина зупинилася; дверцята відчинились одночасно з обох боків. Ґай мовчки підійшов до Ратенфенґера.

Той посміхався:

— Дозвольте відрекомендувати. Ще один зразок твого улюбленого фольклору, — рука його махнула в напрямі купки величезних сухих дерев, які вкривали своєю тінню дорогу і гай.

Ґай невпевнено посміхнувся й собі:

— їх звуть… «молильниками».

— Так, — кивнув Ратенфенґер. — Це був могутній, гордовитий народ — велети серед людей. І вони не захотіли вклонятися лісовому богу — лише до високого неба згідні вони були звертатися. Лише до нього підіймали свої горді голови. І ображений лісовик прокляв їх: «Вічно ви будете молити Небо про милосердя, але Воно не чутиме вас». Ноги велетів вгрузли в землю і стали глибоким корінням, руки — високим віттям, але ні височінь їхня, ні гордість не досягали Неба. І