Читати книгу - "В'язниця душ"

— Ви завжди зустрічаєтесь біля потяга? — запитав Вістович.

— Так, — відповів той.

— Дивно, я б обрав яке-небудь безлюдне місце або вашу крамницю, — зазначив комісар.

Шимонович заперечливо похитав головою.

— Так виглядає, ніби я зустрічаю родича, — пояснив він.

— Сьогодні він повинен вам щось передати?

— Ні, з Лемберга він прямує до Росії, тож я маю скласти замовлення.

— Що ще ви зазвичай замовляєте, окрім опіуму? — знову спитав комісар.

Шимонович прикусив губу і відвів погляд. Йому не хотілось відповідати.

— Кажіть, бо не залишу цілим жодного вашого фарфорового слоника, — нагадав про свою погрозу комісар.

— Все те, чим торгую, — плаксиво відповів той.

— Що ще?

— Іноді прошу його привезти російську горілку.

— А як він переходить з усім цим Броди? — поцікавився Вістович.

— Не знаю, це не мій клопіт, — відповів Шимонович.

Комісар мовчки погодився з таким твердженням. Невдовзі до перону почав прибувати краківський поїзд. Торговець став за колону, хоча ледве чи могли б його помітити в густій парі, яку видихав поїзний механізм, огортаючи нею все навколо.

— Не пропустіть його! — крикнув комісар.

Шимонович кивнув. Йому понад усе хотілося, щоб усе закінчилось, а закінчитися це могло тільки тоді, коли він викаже свого кур’єра.

Поїзд зупинився, і пара довкола нього майже вляглася. Вагон першого класу опинився якраз навпроти Вістовича і торговця. З нього вийшов кондуктор, а потім неквапно почали виходити пасажири. За кілька хвилин у дверях вагона з’явився середнього зросту чоловік у дорогому рединготі з циліндром на голові.

— Ось він, — сказав Шимонович.

— Упевнені? — перепитав комісар, не зводячи очей з пасажира.

— Так, ми вже не раз зустрічалися.

— Чудово.

Вістович повільним кроком рушив уперед і помітив, що двоє поліцейських неподалік пильно за ним спостерігають. Він знав, що вони допоможуть, коли щось піде не так. Проте все вийшло якнайкраще.

— Пане Дервіль? — звернувся він до прибулого кур’єра.

— Oui c’est moi[8], — була відповідь.

— Дозвольте допомогти вам із валізою, сказав комісар і потягнувся до його багажу.

— О, не турбуйтесь, — відповів пасажир, — вона неважка...

— Мені не завдасть клопоту, — широко усміхаючись, наполягав комісар.

Вістович узявся лівою рукою за його валізу і відчув, як той інстинктивно тягне її до себе. Та перш ніж Дервіль позбувся надокучливого помічника, комісар одним блискавичним рухом закріпив на його зап’ясті браслет наручників. Той смикнувся ще раз, але відчув, що прикутий до цього чоловіка, який до того ж важчий і, безперечно, сильніший за нього. Усе ще посміхаючись, Вістович урочисто промовив:

— Ласкаво просимо до Львова, пане Дервіль!

Той дивився на нього, не кажучи ані слова.

— Тепер можете взяти свою валізу, — додав комісар, — я насправді не мав наміру її нести.

— Можу я дізнатися, у чому винен? — хриплуватим голосом і вже без французького акценту запитав Дервіль.

— Звісно, — відповів комісар, — у тому, що львів’яни мають змогу насолоджуватись опіумом, нелегальною російською горілкою та іншими благами.

— Де докази? Де свідки? — занервував той.

— Один зі свідків спостерігає за нами он з-за тієї бруднющої колони, це пан Альфред Шимонович, ви добре його знаєте, — сказав Вістович, — а докази, пане Дервілю, заховані в його «Крамниці східних секретів» поміж фарфоровими слониками, за яких він так боїться.

Кур’єр сердито зиркнув у бік Шимоновича, але його самого не побачив.

— Куди ми зараз? — понуро запитав він у комісара.

— На Академічну, пане Дервіль, — відповів той, — по дорозі матимете змогу помилуватися наймальовничішими куточками Львова. А я, знаєте, не найгірший оповідач...

Найімовірніше, щойно прибулому пасажиру краківського потяга плювати було на львівські краєвиди, але він слухняно подався слідом. Хоча б тому, що не мав змоги відстати від поліціянта бодай на крок.

На допиті він виглядав спокійно і попросив дозволу закурити. Самковський підсунув йому попільницю і сів навпроти. Ад’юнкт щойно повернувся з маєтку Камінських, однак там повідомили, що господар давно виїхав на лікування до Трієста і відтоді не з’являвся у Львові. Утім, поліцейський був переконаний, що це безсовісна брехня, і по прибутті в дирекцію одразу ж написав рапорт, вимагаючи цілодобового стеження за маєтком. Вістович черкнув на ньому своє «Zgadzam siç», і тепер був потрібен тільки підпис директора та двоє вільних агентів.

Однак поліції у Трієсті все ж таки надіслали телеграму з проханням перевірити місцеві здравниці, і за кілька днів мала б надійти відповідь. Звісно ж, Вістович і Самковський сподівались, що Камінського трієстська поліція не знайде. Тоді це означатиме, що він у Львові і саме на совісті цього збоченця три нещодавні вбивства.

Вістовим саме думав про вбитих жінок, спостерігаючи за тим, як Дервіль запалює цигарку. Упійманий кур’єр опанував себе і, вигідно розвалившись на стільці, виглядав спокійно та впевнено, мовби сам збирався допитувати поліцейських. А ще Вістовим згадував усі розмови з Шехтелем, його слова про те, що розкриття цих убивств важливе для нього особисто, а значить, і для самого Вістовича.

— Кому ще у Львові ви постачаєте опіум? — запитав комісар, і собі закурюючи.

Самковський також палив цигарку, і невелика кімната невдовзі цілковито заповнилася димом. Вікно не відчиняли.

— Я не впевнений, що взагалі повинен будь-що вам розповідати, — несподівано заявив допитуваний.

Запанувала тиша. Вістовим пригадав, що коли сьогодні або завтра буде вбито ще одну жінку, то на своїй кар’єрі він може поставити хрест. Опинившись у кінній поліції, куди обіцяв відправити його Шехтель, він у кращому випадку дотягне до емеритури, а потім зіп’ється, щоб в останні роки життя страждати від галюцинацій і болю в печінці та сечовому міхурі.

— Я не так розпочав нашу розмову, — промовив комісар.

Самковський стрепенувся. Він добре знав свого шефа і тепер упізнав цей тон. Нічого доброго для Дервіля він не віщував. Комісар був на межі.

— Розпочніть інакше, — нахабно промовив кур’єр, — наприклад, з вибачень. А я пізніше поясню, чому.

— Самковський, — хрипло звернувся Вістовим, — перевірте, чи є хтось у сусідній кімнаті.

Ад’юнкт зазирнув за двері і заперечливо мотнув головою.

— Двері не зачиняйте, — попросив комісар.

— Що ви задумали? — насторожено запитав Дервіль.

— Зараз побачиш, — відповів той, підводячись з-за столу. — Хапайте цю падлюку,