Читати книгу - "Числа Харона"

— Невже ви гадаєте, що я злякаюся якихось більшовиків? — Попельський сперся на спинку стільця й зневажливо посміхнувся.

Він знав, що його широкі, випнуті вперед груди, завжди подобалися жінкам. Чимало дам тулилося до них, а одна колись несамовито била його кулаками, бажаючи, аби його заболіло там, де вона так любила засинати.

— Люба панно Реню, — торкнувся її руки, — ви були маленькою дівчинкою, коли я бився з росіянами на більшовицькій війні. Ви ще поділ сорочечки запихали до гарненького ротика, коли я лупцював кацапські квадратні морди! Знаєте, що по-російському значить ««Морда кирпича просит»? Так кажуть про огидну пику, яку аж кортить спотворити цеглиною... Знаєш, скільки разів я таке робив? — Він підніс Ренатину долоню до своїх губів. — Що ж, ходи, дитинко, бо на потяг до Пукова запізнимося...

Пропускаючи її у дверях і ласо дивлячись на Ренатині литки й стегна, він знову почув знущальний голос свого внутрішнього співрозмовника: «Шкода, що ти не розповів їй, що зробили з тобою більшовики в домі священика в Мозирі!».

X

На станції в Пукові на Ренату Шперлінг чекав міцно збудований, високий старий із двома свіжими шрамами на обличчі. Ці рани й форма лакея, оздоблена підковою з мальтійським хрестом, відразу пояснили Попельському: перед ним стоїть знівечений графом Бекерським камердинер Станіслав, що про нього, як про людину гідну довіри, розповідала колись Рената у Львові. Едвард кивнув головою до слуги. Той представився, і Попельський, крім відомого йому раніше імені, почув також прізвище.

— Вйонцек.

Камердинер урочистим жестом вказав на бричку, що стояла посеред запилюженої дороги. Рената легко застрибнула досередини, а Попельський важко впав на сидіння. Рушили. Коли їхали вздовж зелених піль, Рената коротко розповіла Вйонцекові про завдання Попельського. Біля села Пуків, віддаленого від станції на якісь півтора кілометра, камердинер зупинив бричку й запропонував таке:

— Прошу вельможного пана, — незважаючи на покірливі слова, голос слуги був сповнений гідності, — аби ви зараз висіли й до палацу прибули за кілька годин. Найкраще о п’ятій. Найзручніше це зробити таким чином: винайшли велосипеда у власника крамниці, до якої ми саме наближаємося, і приїхати до палацу на велосипеді. Якщо не буде власника, вам позичать велосипед у млині Чаплинського або в коваля Свериди. Це близенько звідси, отам, — він вказав на будинки за кількадесят метрів. — Але позичте його вже зараз, якнайшвидше, бо нині селяни рано підуть з дому, аби пускати шкаралупи на Рахманський Великдень. А потім подадуться до церкви. Отож зараз ви позичите велосипеда, почекаєте до п’ятої, приїдете до палацу, владнаєте справи із графом, а тоді повернетеся до Пукова під оцю крамницю. А я вже тут чекатиму з панною Ренатою та й поїдемо разом на станцію.

Вони зупинилися під дерев’яним будинком, на якому видніла вивіска, написана українською. «Згода», — прочитав Попельський. Він вийшов із брички, поцілував Ренаті долоню й міцно потиснув кістляву руку Вйонцека, приємно здивувавши цим старого, закурив сигарету й зачекав, доки обоє поїдуть. Тоді занепокоєно обшукав усі кишені. Знайшов там лише зворотний квиток на потяг Пуків-Ходорів-Львів, візитку неіснуючої адвокатської канцелярії, де він начебто працював, та п’ять грошів. І розлютився. Не бажаючи компрометувати себе в очах Ренати через брак грошей, він не наважився попрохати камердинера, аби той підвіз його якомога ближче до маєтку Бекерських!

— Авжеж, — мовив він до себе. — Ти все проциндрив на чай і тістечка в ходорівській кнайпі, то тепер доведеться per pedes[23]! За п’ять грошів ніхто тут не винайме тобі велосипеда, старий дурню!

Він навіть не намагався переконатися, наскільки слушними були його передбачення й подався селом, прямуючи в той бік, де в хмарі пилюки зникли камердинер Станіслав Вйонцек та Рената.

Небо дихало майже літньою спекою. Пил укривав черевики Попельського, його легені вбирали куряву, а сорочка й внутрішня стрічка капелюха просякли потом. Під темними окулярами збиралися краплинки вологи. Попельський попустив краватку, закинув на плече піджака й пішов далі, не звертаючи уваги на зацікавлені погляди жінок за парканами й байдужі — дітей у довгих льолях біля хат. Відказував українською «взаємно!» на привітання «Веселої Паски!» та «До Стратина» на запитання «Куди йдете, пане?» чоловіків у вишиванках. Відганяв надокучливих мух і придивлявся до здоровенних кудлатих собак, які голосно брехали на довгих ланцюгах.

Проминувши останні хати Пукова, почув скрипіння воза. Затуливши очі від сонця, зупинився з надією, що візник їде далі навколишніх полів.

Він не помилився. На юзі розташувалася численна родина. Візник, назвавшись Вінцентієм Соником, охоче запросив подорожнього до себе й почав розпитувати про те саме, що й пуківські селяни. Приватний детектив вирішив скористатися нагодою й розповів про пошуки графині та поцікавився, чи відомо йому щось про її зникнення. Але той заперечно похитав головою.

Дісталися села Добринів, що між Пуковом і Стратином. Там Соники збиралися провести свята в родини. Попельський вирішив попрощатися з ними, але виявилося, що це непросто. Добринівські кревні візника хотіли пригостити львівського пана й довідатися, що привело його в таку далечінь. Закінчилося тим, що Попельський розповів про мету свого приїзду, та не почувши нічого про зникнення графині, чемно подякував за гостину й подався далі пішки.

Дорогою його наздогнав юзом Вінцентій Соник з кількома родичами. Вони вирішили, що не годиться йому йти, та й відвезли аж до Стратина. Там Соник попрощався зі своїм пасажиром, обдарувавши великоднім пирогом, який тут звали «марцінком». Детектив хотів віддячити двома останніми сигаретами, але Соник відмовився.

— Ті міські сигарети мині горло дируть, — селянин усміхнувся, ляснув батогом і махнув Попельському рукою.

Той роззирнувся довкола. Пошукав поглядом криниці, біля якої можна було б утамувати спрагу й трохи причепурити запилюжений одяг. Колодязя не помітив, зате вгледів темний потік з рівним берегом, порослим травою й деревами, що вочевидь ділив село на дві частини. Над потоком подекуди стояли невеличкими групками люди. «Перепочину, — вирішив Попельський, — а потім запитаю, як дістатися до маєтку графа».

Підійшов до селян, привітав із Великоднем, довідався, як дійти до палацу, а тоді впав на свіжу й м’яку траву, знявши перед цим піджака й плани, аби не забруднити травою. До п’ятої залишалися ще дві години.

Він сидів у самому спідньому й сорочці, їв смачного пирога й роздумував, як краще повести розмову з надмірно імпульсивним графом. Розваживши різні наслідки своїх дій, Попельський уже вкотре сьогодні дійшов висновку, що надто вже поквапився із цією справою.

Щоб довести її