Читати книгу - "Бігуни"

й більших успіхів. Зате тут — справжня краса й винахідливість. Автор путівника — католицький священик Бенедикт Хмєльовський, народжений десь на Волині. Це Йосип Флавій мрячної провінції, краєсвітній Геродот. Підозрюю, він міг страждати тим самим синдромом, що й я, а проте, на відміну від мене, жодного разу не покинув рідних сторін.

У розділі з довгою назвою «О инших чудовних і необичайних людех на світі: то єсть Анакефалах, сиріч Безголових, о Кінокефалах, сиріч о песій голові, а также о инших чудного кшталту людех» він пише:

«...знайдує ся народ Блемиі названи, коториї Исідорус іменує Лемніос, а те вшицке чловєци ихниі имєша тєлеси о симетриі, глави иміли не зупелниі, єно тваж посреди персов [...] Зась Плиніус, велиїх речи натури пробатор не тилко ови сентимент de Acephalis, alias безглавих людех потвердих, а непоодаль Троглодити в Етиопиі оних локує, албо в Панстві Муринскому. Ове жродла немале шацує Momentum, oculatus Testis [наочний свідок] св. Аугустин, в тамтей Земі (кгди в Ахриці Бискупом Гиппонинскім недалеко одтонд бих) в пелкгримациі свей Віри Кхрестиянскоі семена сіях, рекл в Казаню свим именуємим Еремо до брати Аугустиняни: <Коли був я єпископом у Гіпоні, з декількома братами Христовими вирушив до Ефіопії, щоби вістити св. Євангелію Ісуса Христа; і бачили ми там безліч мужів і невіст без голови, але з великими очима на грудях, решту ж членів подібну до наших> [...] Солінус, многожди приволани аутор писах, же в горах Индийских виділ люде о главах песіх и з гласом песім, alias щеканє. Маркус Полюс в описаню Индийского царства, твердих, же на острові Ангамен споткав люде о песіх главах и зубех, ових же вспомина Одорікус Еліанус, кн.10, населих их во пустині в Кнеях Египскіх. Ове чудища людске Плиніус менує Цинаналогос, Аулюс, Гелліус, Исідорус менує ове Циноцефалос, сирєч пся глава. [...] Князь Миколай Радзивіл в свеі Перегринациі, лист 3 писах, же мав при собі двох Циноцефалів, мужи з песіми глови, и спровадил ових до Еуропи.

Tandem oritur questio [отже, виникає питання]: Чи такові чюдне люде здольні до збавеня? На ове квестиї отрекл Святні Аугустин, Катедри Гіппонинской Оракул, же чловек, кгдиколвек нарождени, єжели правдиви чловек, єсть створене роузумне, има душу, навет гдиби одмінну од нас постать имал, а также колор, глас, поступованє, істи чловек есть, од Адама праотца виводящися, вшак збавєня сарах».

Другий путівник — то «Мобі Дік» Мелвілла.

А коли ще вряди-годи мати доступ до Вікіпедії, цього цілком достатньо.

Вікіпедія 

видається мені найчеснішим пізнавальним проектом людства. Він прямо нагадує нам, що все знання про світ походить із людської голови, як Афіна з голови бога. Люди вносять до Вікіпедії все, що знають самі. Якщо проект удасться, тоді ця енциклопедія, котра все ще дотворюється, буде найбільшим чудом світу. У ній опиниться все, що ми знаємо, кожна річ, дефініція, подія, кожна проблема, яка турбувала людський розум; ми цитуватимемо джерела й подаватимемо посилання. Таким способом ми ткатимемо власну версію світу, огортатимемо земну кулю нашою оповіддю. Ми вмістимо там усе. Тож берімося за роботу! Хай кожен напише хоча б одне речення про те, на чому він найкраще знається.

Але часом я не певна, чи все вдасться. Адже записати туди можна лише те, що ми спроможні вимовити, те, що можна ввібгати в слова. Тож енциклопедія аж ніяк не міститиме всього.

Гадаю, задля рівноваги мусить існувати якесь інше зібрання знань — те, чого ми не відаємо, їхній зворотний бік, підкладка, яку годі втиснути в покажчики й каталоги, яку не виловить жодна пошукова система; адже крізь її безмір неможливо йти, ступаючи по словах, доводиться ставати поміж ними, просто в ущелини, що розверзаються між поняттями. Щоразу нога ковзає і крок закінчується падінням.

Здається, єдиним можливим рухом є рух углиб.

Матерія та антиматерія.

Інформація та антиінформація.

Громадяни світу, час братися за перо! 

Ясмін, приємна мусульманка, з якою я колись пробалакала цілий вечір, розповідала мені про свій проект: вона збирається заохотити всіх людей у своїй країні писати книжки. Для того щоб написати книжку, казала вона, потрібно зовсім небагато — трохи вільного часу після роботи. Навіть не обов’язково мати комп’ютер. У такої відважної людини завжди може вийти бестселер, і тоді її зусилля будуть винагороджені суспільним визнанням. Це найкращий спосіб вирватися зі злиднів, казала вона. І зітхала: якби ще ми всі читали книжки одне одного. Заснувала форум в Інтернеті. Здається, до нього вже приєдналося кількасот осіб.

Мені дуже до вподоби, коли читання книг трактується як братерський та сестринський обов’язок перед ближніми.

Психологія подорожі. Lectio brevis I 

Упродовж останніх місяців на різних летовищах я зустрічала пари науковців, які серед гамору подорожан, у перервах між оголошеннями про відльоти й прибуття виголошували невеличкі лекції. Один чоловік пояснив мені, що це якийсь усесвітній (а може, лише європейський) інформаційний проект. Одного разу я затрималася біля екрана, перед яким зібрався гуртик допитливих слухачів.

— Шановні пані й панове, — почала молода жінка, дещо нервово поправляючи кольорову шаль. Її колега, чоловік у твідовому піджаку зі шкіряними латками на ліктях, тим часом готував екран, прилаштований на стіні. — Психологія подорожі вивчає людину-мандрівника, людину, що перебуває в русі, і таким чином є в опозиції до традиційної психології, яка завжди розглядала людську істоту в незмінному контексті, у стабільності й нерухомості — скажімо, крізь призму її біологічної будови, родинних зв’язків, суспільного становища тощо. Для психології подорожі ці речі не мають особливого значення, вони другорядні.

Якщо ми прагнемо глибоко й точно описати людину, мусимо розглядати її в русі від однієї точки до іншої. Той факт, що існує стільки непереконливих описів людини стабільної й непорушної, ставить під сумнів трактування «я» як безумовної сутності. Тому останнім часом у середовищі фахівців починають ширитися думки про те, що немає іншої психології, ніж психологія подорожі.

Невеличкий гурт слухачів дещо стривожено заворушився: поруч пройшло галасливе товариство високих чоловіків із кольоровими шаликами свого спортивного клубу — це вболівальники. Тим часом до нас підходили нові люди, заінтриговані екраном на стіні та двома рядами розставлених перед ним стільців. Сідали ненадовго, простуючи до свого терміналу або ліниво вештаючись аеропортовими крамницями. На багатьох обличчях лежала печать утоми і часової дезорієнтації, було видно, що вони радо подрімали б хоч трохи і не знали, що за найближчим рогом є зручна почекальня з кріслами для спання. Кілька мандрівців зупинилися, коли жінка почала говорити. Двійко якихось дуже молодих людей стояли