Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Ґеральт не відповідав, бо на такі запитання не відповідав принципово. Приторочив тіло скоффіна до запасного коня, після чого всівся на Плітку.

— Зустрінемося з клієнтом, — вирішив, розвертаючись у сідлі. — Ніч іще молода, а я — голодний. І охоче чогось би напився. Їдьмо до міста. До «Фазанятника».

Рейнар де Буа-Френ засміявся, поправив щит із червоно-золотою шахівницею, що висів на луці сідла, видерся на високу кульбаку.

— Воля ваша, кавалере. Тож до «Фазанятника». Вйо, Буцефале!

Вони поїхали ступою засніженим схилом униз, до гостинця, виразно позначеного рідкою шеренгою тополь.

— Знаєш що, Рейнаре, — відізвався раптом Ґеральт. — Я теж волію тебе таким, як оце зараз. Коли мовиш нормально. Тоді, у жовтні, ти використовував манеру надто дратівливу.

— Честю клянуся, відьмаче, я ж мандрівний рицар, — зареготав Рейнар де Буа-Френ. — Ти що, забув? Рицарі завжди мовлять, наче кретини. То такий знак, як оцей щит тут. По тому, наче по гербу на щиті, наше братство розпізнається.

* * *

— Честю клянуся, — сказав Рицар Шахівниці, — ви дарма хвилюєтеся, пане Ґеральте. Дружка ваша, напевне, вже здорова й, певне ж, слабкість свою геть забула. Пані княгиня добрячих тримає надвірних медиків, ті будь-яку неміч вилікувати вміють! Честю клянуся, немає чого перейматися.

— Я теж такої думки, — сказав Регіс. — Перестань дивитися похмуро, Ґеральте. Адже Мільву ще й друїдки лікували…

— А друїдки на лікуванні знаються, — втрутився Кагір. — Цьому найкращим доказом моя розвалена гірничою сокиркою довбешка: тільки гляньте — наче нова. Мільва також, напевне, почувається добре. Немає причин перейматися.

— Аби ж то.

— Вона вже здорова, — повторив рицар, — ота ваша Мільва, наче рижик. Голову на те поставлю, що, напевно, вона вже на балах танцює! Притопує жваво! Бенкетує! У Боклері, при дворі пані Анарієтти, постійно як не бал, так бенкет. Ха, честю клянуся, зараз, як виконав клятви, я теж…

— Виконав клятви?

— Фортуна ласкава була! Бо треба вам відати, що я присягу склав, і не будь-яку там, а на журавля. Навесні. Клявся я п’ятнадцять розбійників покласти до Йуле. Пощастило — я уже вільний від клятв. Ага, тож не мушу вже приховувати ім’я. Звати мене, дозвольте представитися, Рейнар де Буа-Френ.

— Дуже раді.

— Щодо тих балів, — сказала Ангулема, підганяючи коня, аби з ними зрівнятися. — То й нас, маю надію, не омине їдло та питво? Та й потанцювати я б охоче потанцювала!

— Честю клянуся, буде в Боклері все, — запевнив Рейнар де Буа-Френ. — Бали, учти, раути, бесіди й поетичні вечірки. Ви ж приятелі Любистка… Хотів сказати, віконта Юліана. А той надто милий для пані княгині.

— Авжеж, похвалявся він, — сказала Ангулема. — Як воно насправді з тим коханням було? Ви знаєте ту історію, пане рицарю? Розкажіть!

— Ангулемо, — відізвався відьмак. — Тобі конче треба те знати?

— Не конче, але хочу! Не комизись, Ґеральте. І перестань мурмоситися, бо при виді твоєї пики придорожні гриби самі по собі маринуються. А ви, рицарю, розповідайте.

Інші мандрівні рицарі, що їхали в почті, співали рицарську пісню, раз у раз повторюючи приспів. Слова пісні були майже неправдоподібно дурнуваті.

— Сталося воно, — почав рицар, — років так із шість тому… Гостював у нас пан поет усю зиму й весну, на лютні грав, романси співав, поезії декламував. Князь Раймунд саме в Цінтрі розважався, на з’їзді. Додому не поспішав, не було секретом, що в Цінтрі він коханку мав. А пані Анарієтта й пан Любисток… Ха, Боклер — це надто дивне місто, і красиве, любовного чару сповнене… Та й самі відчуєте. Як у той час княгиня й пан Любисток відчули. І не помітили як, від віршика до віршика, від слова до слова, від компліменту до компліменту, квітки, погляду, зітхання… Скажу коротко: обоє вони до близької пресупозиції перейшли.

— Дуже близької? — захихотіла Ангулема.

— На власні очі мені бачити не довелося, — сказав рицар сухо. — А повторювати плітки бажання немає. Але ж, як ти, панно, скоріше за все, знаєш, кохання багато імен має, а тому відносна та справа, чи пресупозиція дуже близька, чи ні.

Кагір стиха пирхнув. Ангулема не мала що заперечувати.

— Зустрічалися, — продовжував Рейнар де Буа-Френ, — княгиня з паном Любистком таємно десь зо два місяці, від Беллетейну до літнього Сонцестояння. Але забули про обережність. Понеслася звістка, заплескали дурні язики. Пан Любисток, не зволікаючи, на коня всівся й поїхав. Як виявилося, учинив розсудливо. Бо як тільки князь Раймунд із Цінтри повернувся, про все послужливо доніс йому один пахолок. Князя, як довідався він, яка його шваба[10] спіткала і які роги йому наставлено, жахлива, як можете собі уявити, взяла холера. Миску з борщем на стіл вигорнув, пахолка-доносителя чеканом затюкав, слова ж мовив вельми некуртуазні. Потім каштелянові при свідках у пику дав і велике ковірське дзеркало розгепав. Княгиню ж у кімнатах ув’язнив і, погрожуючи катуванням, усе з неї витягнув. Скоро за паном Любистком погоню вислав, казавши без жодної конделенції[11] його вбити й серце з грудей вирвати. Бо, вичитавши щось подібне в старовинній баладі, серце те мав він намір засмажити й княгиню Анарієтту примусити, аби та на очах усього двору те серце з’їла. Брр, тьфу, мерзенність! На щастя, зумів пан Любисток утекти.

— На щастя. А князь помер?

— Помер. Інцидент, про який я ото казав, у величезну його холеру ввів, і від того так йому кров заграла, що прийшли до нього апоплексія та параліч. Лежав він майже півроку, як та деревина зрубана. Але викараскався. Ходив навіть. Оком тільки постійно підморгував отак-от.

Рицар повернувся у сідлі, примружив око й скривився, наче мавпа.

— Хоча князь, — продовжив за мить, — завжди був завзятий їбака й жеребчик, від того підморгування ще більший в аморах зробився з нього pericolosus[12], бо кожній молодиці здавалося, що то він власне до неї від афекту так ото підморгує й любовні знаки подає. А молодиці ж вельми на такі знаки ласими є. Не обмовляю зараз їх у тому, що всі вони хтиві та рознуздані, що ні — то ні, але князь, як я вже мовив, багато підморгував, чи не постійно майже, і тому per saldo[13] на те й виходило. Міру у свавіллі він перебрав, і якоїсь ночі навідалася до нього друга апоплексія. Тож і віддав дух. У ліжку.

— На бабі?! — зареготала Ангулема.

— Правду кажучи… — Рицар, до тієї миті смертельно серйозний, усміхнувся у вуса. — Правду кажучи, під нею. Але ж справа не в деталях.

— Зрозуміло, що не в них, — погодився серйозно Кагір. — Утім, гадаю, великої жалоби за князем Раймундом не було, га?