Читати книгу - "Діва Млинища"

— Та ніби так, — сказав Панас. — Якщо то вулиці, то ніби наш куток… Може, коли приїжджав до нас якийсь француз, то й гляди, наквецяв…

— «Наквецав» — ето что? — Христенко засміявся. — Нарісовал, по-вашему? Я хоть і малорос, а слова такого нє знаю…

— Та вроді того, ваше благородіє…

Знітився Панас, що таке мужицьке словечко приточив. Кахикнув, відійшов збентежений. Своєму найближчому товаришу по службі Гартемові Лищуку розказав. Той тоже почудувався, як могли куток села з далекої землі у Хранції намалювати. Потім змахнув рукою — нащо то голову собі морочити панськими витребеньками, я от у французької баби за те, що двері їй полагодив, блєшчину горілки тутешньої заробив, то й вип’ємо.

Випили, із казарми за кущі відійшовши, розговорилися, про свої села (Гартем, щитай, земляком був, з-під города Луцька, що збоку од Володимира знаходиться) згадали, про родини, пожурилися, поспівали. Гартем позаздрив укотре Панасові — на цілих три літа зоставалося менше тому служити. Про майбутній піший перехід, кудись аж у Расєю чи то на Кавказ, покалякали, лаючи тихенько начальство.

А вночі, як прокинувся, засіла в Панасовій голові думка-химерниця. Захотілося йому в себе тую вельми загадкову карту мати. Для чого, якби спитали, не пояснив би. Тико ж рідні слова, хай і чужими буквами, на ній написані. Млинище, Мережка… Може, душу йому зігріватимуть, од чогось злого вбережуть. Для чогось же судилося тую карту стрітити, аж тут, під цем Парижем.

Ще день провагавшись, Панас таки звернувся до поручика Христенка. Так і так, мовляв, хотів би, вашбродь, якщо можна, купити у вас тую карту. Бо ж то мині рідне, як би там ни було. Так і сказав.

Христенко у відповідь — його теж заінтригувала та карта. Може, колись візьметься за дослідження («Що то за звір такий?» — подумав Панас), аби розгадати таємницю, хто й коли намалював, створив ту невеличку карту. Пан поручик перейшов навіть на мужицьку мову. І сказав, що так тому й бути, зважаючи на військову доблесть солдата Терещука, його явно не мужицький розум, він згоден продати карту за ту ж ціну, за яку й придбав. А придбав за п’ять франків, отже, продасть усього за п’ять рублів. Навіть не золотих, а срібних.

Панас мало не свиснув і аж заточився. П’ять рублів сріблом! То була його піврічна плата за службу. Він знав, що той французький хранк, чи як там його, має не одну ціну з рублем. Не одну. Про те й солдати, й унтер Федорчин казали — вони щось там купували, в тому Парижі… Та як посперечаєшся з офіцером, поручиком, дворянином… Сорок рублів мав, що лишилися од платні й премії за перемогу над Наполеоном, бо ж тратився і на будинки втіх, і на випивку, і «дядькам» давав, хоч сам же був майже «дядьком», і часом офіцери позичали на горілочку й шампанське, не віддаючи, звісно, потім. П’ять рублів! А чорт із ним, подумав… Дідько візьми! Не дєдько, а дідько! Щось ніби в бік коле — візьми та візьми ту карту, той шматок давньої, пропахлої потом і часом шкіри. Із дивними значками на ній. Невже справді ті значки — то їхні хати і їхня річка, які невідомо хто намалював, вивів… Чим там малюють — пером чи пензлем… Чого в тому великому чужому Парижі? Як тут Млинище опинилося?

Дивна думка майнула — тая карта чекала саме його, Панаса…

А от офіцер-малорос, як він казав, Христенко дивився примружено, навіть глузливо… Вусатий тарган плавав у його воці.

П’ять рублів!

П’ять солдатських рублів у Парижі…

Зароблених потом і кров’ю, виграних у смерті!..

— А менше ни мона? — Панас запитав те з надією.

— Да об чом ти, земляк? — сказав поручик Христенко. — Я і так, по добротє своїй только, згоден, как земляку уступить.

«Вона як!» — подумав Панас і мовив уголос:

— Я згоден.

— Тогда по рукам!

Поручик, правда, не опустився до того, щоб потиснути його репану долоню. Тицьнув шматок до рук — тримай. Прийняв срібну монету, зважив на руці, всміхнувся. І пішов… Пропивати?

Уже за казармою Панас розгорнув свій скарб. Чужі букви, а він і своїх не знав. Ну, цяя, вроді знакома. То, певно, «М», «ми» кажуть, отже, направду Млинище, а то Мережка, по-чужому написана. Али й ніби по-їхньому. І тонка цівка ріки, мов жилка на руці… Ч-чорт, прогадав? За що віддав такі гроші? Яка шорстка шкіра… Пече його людську шкіру… Пече й ніби… ніби гладить…

І раптом відчув — цей шматок, карта, ци як там, наче почала гріти його долоні, тулитися до них, і тоже… тоже зігріти неї проситься… Ніби живе, далеке Млинище тулилося до його рук, не знати, як стало маленьке, мовби сліпе кошеня, що ще не знає світу, а вже просить у нього захистку…

8. Вибір Асміне

Чотири довгих років переходів, зупинок і нового шляху, натертих до крові мозолів на ногах і руках, майже дві сотні смертей — од втоми, душевної і фізичної, хвороб, од часу, що, здавалося, чатував за кожним поворотом дороги, мовби грався з людьми у формі — виживуть чи ні… і полк, у якому служив Панас, опинився на далекій Кубані, у передгір’ї Кавказу. Далі лежала напівпідкорена, але не зламана й підступна, як їм казали, країна Черкесія, де та ж смерть, тільки несподівана й ще підступніша, могла чекати за кожною з хатин, які тут називалися саклями і тулилися до гір. Через кілька місяців розпочалося просування далі й вони опинилися в невеличкій улоговині, а з-за дерев і скель виглядали ще чужіші оселі. Старший солдат (дослужився!) Афанасій-Панас Терещук рано-вранці виходив зі свого намету і йшов до невеличкої гірської річечки, що своїм дзюркотінням манила за собою. Хоч село, чи аул по-тутешньому, вже п’ять літ як було впокорене, їм веліли остерігатися. Та остерігатися не хотілося серед цієї краси, таємничих гір. Хоч і набачився їх під час походів, ці здавалися особливими. Була ще одна причина, яка змушувала підводитися до загального підйому й іти до річки, ховатися за виступом скелі й спостерігати. Чекати. Чекати, що на протилежному березі з першими променями сонця з’явиться тонка дівоча фігурка — вся в чорному, з відкритим невеличким прорізом лише для очей, з великим, також чорним глечиком (чи як там у них називають) з довгим горлечком, схожим на чорного птаха — боцюна, такі гніздилися в їхніх поліських лісах. Дівчина підходила до самісінької води, ставила посудину на великого