Читати книгу - "Діва Млинища"

«Чого ж ти, бідна? — подумав Панас. — А таки, певно, ще не зачеплена».

І він її не зачепив. Побалакали трохи, виявилося, сирота, тітка, яка виховувала, послала хліб тілом своїм заробляти. Парко стало Панасові, підкотив клубок до горла. Враз начеб справжню свою Параску побачив. Нє, його кохана отако не пішла б.

Він торкнувся худенької руки. Подумав, що цю ручку легко зламати. Хрусь і все.

— Йди, мила моя, — сказав і цілого срібного полтинника на долоньку (пальці силоміць розгорнув) поклав.

— Спасибі, дядечку, — прошелестіло дівча — чи то за те, що пожалів, чи що заплатив, дякувало.

Чому забажалося мати саме Параску? Дівчина з таким ім’ям, яку лишив у селі, вже давно була замужем за тим, кого любила. Мала, певне, дітей, перші роки Панас часом бачив себе разом з жінкою і дітьми коло свеї хати. Раз приснилося, як маленька дівчинка біжить до нього, обіймає, він у сні чув її пахуче, викупане в любистку волоссячко. Потім дівчинка відпускала його голову й починала сміятися…

З роками село і спогади мовби даленіли, здавалися дивним сном, який навіть снився колись не йому, а комусь іншому. Той, інший, орав землю, йшов за сохою, косив траву, витирав піт з чола і гладив кобилу Воронку. Солдат Афанасій дивився на того чоловіка, здавалося, простягни руку й торкнешся його. Знімеш пропахлу потом і пилюкою сорочку, і побачиш, що то ж ти сам…

«Я вже не той, я вже не він», — подумав якось.

Солдатам було дозволено писати додому письма, хто був неграмотним, а таких у їхній роті, ба, і полку було більшість, платив за написання гроші писарю. Панас не платив — не мав потреби писати. Ні, потребу мав, та вирішив раз і назавжди: як судилося вернутися, то вернеться, а складати слова не буде. То будуть слова не про нього теперішнього, а про когось іншого, йому невідомого. Він відрубав себе од того життя, яке добровільно залишив. Був інакшим, серце його черствіло й плакало. Плакало й сльози замерзали на льоту, а може, ставали кам’яними.

«Я ни святий, Боже, а простий чоловік, хлоп, мужик, і цей хрест мені ни під силу», — подумки не раз шептав.

У походах і на привалах.

А проте — жив. Ноги його намотували версти землі в їхній імперії й чужих імперіях, королівствах і князівствах, прихищували села й міста, батожив дощ і замітав сніг, а він вибирався з тих заметів своєї душі й пасток світу.

Його ще більше загрубіле тіло носило в собі й гуцикало думку, що колись же те має скінчитися. Раніше, ніж його життя.

Він пережив битви й походи, подолав по мостах, на плотах і вбрід десятки річок…

Тепер крокував чужим містом. Вдивлявся у високі чудернацькі будинки й палаци, у вухах звучали слова полкового командира, що здолали супостата Наполеона. Солдати вже давно перешіптувалися, що вдома жде воля од панів, цар мусить за цю велику війну нагородити переможців.

…Після маршу Парижем їх поселили в казармі в невеличкому містечку біля французької столиці. Казали, що через місяць-два жде довга дорога додому.

Якось Панас почув слова поручика Христенка, коли підмітав офіцерську кімнату.

— Смотрі, корнет, какую вєщіцу я в лавке купіл, — казав поручик і розгорнув щось схоже на невеличкий сувій полотна.

— Что єто? — корнет Яблонський явно здивувався. — Вроде какая-то карта… Зачєм она вам?

— Да вроде нєзачем, — відповів поручик. — Только вот, брат, в етой картє загадка одна єсть. Смотрі вот, какіє надпісі… Я как прочитал — опєшіл. Откуда їм взяться в Париже? Вот, читай, что сверху і вот тут, всередінє, напісано. Ну? Ти же кумекаєш по-французски…

Яблонский поглянув на карту і прочитав:

— Млініще… Какое-то Млініще. Ну і что?

— Вот здесь читай, — звелів поручик Христенко.

— Ме… Мережка, — прочитав корнет. — Ну і что? Рєчка, наверноє, так називається.

— Да вєдь названія-то наши, славянскіє… Больше того, скажу тебе, ето вєдь малороссійскиє слова. Я сам малорос… Смотрі, ето вродє карта какой-тот деревні, которая Млиніще називаєтся. Вот домікі. А вот ето вродє речушка, которая через ту дєрєвню тєчот. Мережка, понімаєш? Мережка, черт побери! Откуда у Франції названіє такоє?

Яблонський подивився ще раз, присвиснув:

— Так, наверноє, хітриє французи спеціально к нашому приходу такіє карти заготовілі. Вот ти і купілся.

— Да нєт, брат корнет, — сказав поручик. — Я било тоже что-то подобноє подумал. Только надпісь вот, смотрі… По латині. Анно Доміні. І вот цифри латінскіє. То єсть ізготовлєно года Божьєго 1647-го. Вот тебе і загадка. І продавец увєрял, что карта давняя, на пергаментє вроде начерченная. От какого-то предка досталась. Я как прочітал, подумал, почему б не купить? Всего-то за п’ять франков.

Панас, який спершу байдуже пропускав через вуха офіцерську мову, коли почув знайомі слова: Млинище, Мережка, раптом здригнувся, стрепенувся. Чи не почулося? Нібито — ні. Про село говорять, про річку… Як же це? То ж назва кутка в їхньому селі, назва його майже забутої річки, що неподалік їхньої доми протікає.

Він раптом весь задрижав. Ступив крок, другий до офіцерів.

— Вашбродь, — сказав голосом, що затремтів. — Я почув, вашбродь, що ви тута назвиська казали…

— Казалі… Ну і что? — Яблонський іронічно примружився. — Тебе-то что, солдат?

— Так воно вроді нічого, — Панас не знав, що й казати. — Тико того… То ж назви з нашого села… Млинище в нас у селі куток називається. І річка Мережка тож наша.

— Что? — поручик Христенко аж очі вирячив. — Ти нє врьош, солдат?

— Та ні, ваше благородіє. От вам хрест, — Панас розмашисто перехрестився. — Хай Біг бачить, що не брешу.

Христенко подивився на карту, тоді знову на Панаса.

— Вродє не врьот… Ха-ха… Ти сам-то откуда? Тож малорос?

— Та я з то… Волинської губернії. Владімірского повіту… Тамика й село моє Загорєни, й куток у нім наш, Млинище, присяй-бо, ваш благородіє… І річка Мережка, хай Бог боронить, щоби брехав господам офіцерам.

Панас попросив дозволу глянути на тую карту ци як там. Христенко дозволив. На шматку шкіри — мо’ телячої, мо’ свинячої, старої, поораної часом, побачив якісь значки вздовж маленьких ніби борозенок. А через частину карти пролягла довга стрічка з начеб хвилями всередині. Гм, дивно… Невже то й справді хтось незнаний Млинище їхнє намалював?

— Ну, вот відіш? — Христенко ткнув пальцем. — Ето же уліци, возлє ніх дома, а вот рєчка вьйотся, Мережка ета, а вот і надпісь латиной. Да, брат… Загадка форменная виходіт… Откуль в Паріже етом самом в тища шестьсот сорок седьмом году о вашей речке да