Читати книгу - "Басаврюк ХХ"

Невдовзі я під’їхав до садиби Порецьких. Першим я побачив старого. Він був помітно стурбований. Судячи з його розповіді, уже декілька днів навколо садиби хтось бродить. Коли на ніч спустили собак, вранці дві з них були розірвані навпіл, а інші, як тільки наступала темрява, боялися висунутися за ворота. Порецький підвів мене до воріт. На них чітко проступають глибокі подряпини — немов чиясь диявольська рука проставила свій знак. З будинку вискочила Наталена й кинулася, не ховаючи свої почуття, до мене. Порецький гримнув на неї для порядку. Наше кохання для нього — таємниця Полішинеля. Старий — людина щира і сприймає мене, як свою рідню, тому й радиться зі мною досить відверто. Ми вирішили, що Наталену треба відправити до Києва. Вона рішуче заперечила. Я раптом згадав слова Гопнера й погрозу, яка була в них. Узяв маленькі долоні Наталени в свої руки, і гострий страх за неї різонув мене — у цьому світі тільки я зможу захистити її. Чи зможу? Два козаки Порецького з рушницями охороняють садибу. Наталені заборонено виходити з двору. За декілька днів ми відвеземо її на станцію і відправимо до Києва.

22 червня

Вмер батько. Я залишився один. Я і Наталена.

24 червня

Ховали батька. Сумна процесія під дрібним дощем відправилася на цвинтар. Приїхали сусідні поміщики. Порецький взяв на себе всі турботи по влаштуванню поховання й запросив католицького священика. Ми поховали батька біля могили матері. Наталена плакала. Дощ стукав по чорних парасольках. Ксьондз читав відхідну молитву й чіткі латинські слова падали, як грудки землі, у могилу… Мені дуже тяжко. Тільки зараз я зрозумів, наскільки любив свого батька.

26 червня

Пишу вночі. Ранком прискакав верхи Порецький і крикнув, що Наталена зникла. Ми мчалися до його садиби, не розбираючи дороги, навпростець. Тільки біля воріт, зіскочивши з коня, старий сказав, що вночі було тихо, але вранці Наталена не вийшла зі своєї кімнати. Двері виявилися зачиненими зсередини. Порецький гукав, але Наталена не відзивалася, і стурбований батько наказав вибити двері. Кімната була порожня.

Я заскочив до кімнати Наталени. Ліжко було зім’яте, подушка лежала на підлозі. Вікно широко розчинене. Ніхто в будинку не чув вночі жодного крику чи шуму боротьби. Козак уважно роздивився траву під вікном і сказав, що сліди залишили принаймні двоє, які виносили дівчину. Далі сліди губилися. Білий як смерть Порецький безпорадно оглядався посередині кімнати. Раптом він кинувся в кут і підняв з підлоги зім’ятий рушник. Рушник вони вважали своїм родинним оберегом, і він завжди висів над ліжком Наталени. День ми провели в пошуках дівчини, але жодних слідів не знайшли.

І тільки я знаю, де мені шукати мою панну.

27 червня

Був у правлінні банку й розмовляв з управителем. Надзвичайно ввічливо той запропонував мені зустрітися з інженером. Через годину я розмовляв з Гопнером. Він заявив, що допоможе розшукати Наталену, якщо я доставлю їм рукопис професора. Викрадення Наталени — справа їх рук. У мене вибір — зрадити свою наречену або свого вчителя… Дописую ввечері. Удень мені в очі впав том Гейне, який професор дав на вокзалі при прощанні. Я розкрив том і почав машинально гортати сторінки. Раптом між рядками побачив записи, зроблені дрібним почерком професора. Переписувати їх немає часу… Я зрозумів! Вони все одно не віддадуть мені Наталену. Вона потрібна їм… Я був у Порецького. Зараз ми відправляємося до руїн монастиря. Старий чекає мене зі своїми козаками. Ми озброєні мисливськими рушницями й ножами. І допоможе нам Бог!

…Я ще живий. Ми врятували її. Порецький і його козаки загинули. Жах іде за мною. Ми всі приречені. Тільки одне прошу, Боже, — щоденник повинен попасти в праведні руки.

…Замок Темпельгоф. Встигніть до 1 вересня 1926 року. Знайдіть Наталену — вона вам допоможе, але бійтеся її. Зупиніть «Велике жертвоприношення»! Встигніть!

…Часу залишається дуже мало. Вони скоро прийдуть. Я найду можливість заховати щоденник і дати знак тому, хто буде його шукати. Зупини їх, Господи. Амінь.

Частина II

Київ 1918-1919

Найбільше Наталку вражала здатність німецьких вартових уперто ходити під дощем, не намагаючись заховатися під найближчим деревом чи дахом. Наталка могла годинами дивитися, як краплі дощу розбиваються об чорні шоломи, струменять з набряклих і блискучих каучукових плащів. Мов заведені, солдати ходили біля воріт будинку, і їх незмінно рівномірна хода заспокоювала, додавала віри в те, що в цьому світі залишилися хоч якісь надійні речі. Наталка добре знала, що це самоомана, тим більше, що й сама поява вартових біля їх будинку була викликана чергою замахів на офіцерів німецьких військ, які допомагали Гетьманові утримувати владу над Україною, а водночас і приглядали за цією владою.

Держава нагадувала заколочену діжку, яку зсередини розпирала нестримна сила. Наталка відчувала, що невдовзі ця діжка розлетиться на дрібні шматки, і вже ніхто не зможе зупинити те, що вирветься назовні… Але вартові ходили, відраховуючи залишок часу до цього вибуху, і Наталка загіпнотизовано дивилася на них з вікна затишної квартири, господарі якої так і не повернулися до Києва після січня 1918 року.

Місто жило чутками і страхом. Залякані міщани розповідали про нескінченні повстання селян, про червоних агентів, таємничі організації терористів, близький голод і величезні зграї вовків, які невдовзі вийдуть з темних приміських лісів і знищать усе живе.

Наталка рідко виходила в місто й майже не розмовляла з ординарцем Вальтера, товстим і доброзичливим Гансом. Наталка знала: те, що незабаром відбудеться, набагато перевершить усі зловісні чутки. Удень вона завжди була спокійна, і тільки вночі її сон пронизували кошмари. У світлий час доби вважала, що живе в безтурботному сні, і тільки нічне марення невблаганно заводило її до жаху, який був занадто реальним. Як завжди, її рятував Вальтер. Коли вона уві сні починала кричати, він м’яко й сильно обіймав її плечі й тихо говорив про те, що в цьому світі все добре і спокійно. Наталка вірила і знов засинала. Жах боявся спокою Вальтера й залишав Наталку на деякий час. Вона