Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"

відстані витягнутої руки. Його, як і раніше, оточувала цілковита тиша. А от спробуйте рухатися обережно, коли внутрішній голос так і волає: «Швидше, швидше, швидше!» Юстасу дедалі більше здавалося, що він залишився на острові сам-один. Якби він без упередження ставився до Каспіана та Певенсі, то таке ніколи не спало б йому на думку. Та він узяв собі в голову, що всі вони – не люди, а вовки в овечій шкурі…

– Нарешті! – вигукнув Юстас, з’їхавши кам’янистим насипом додолу й опинившись на рівній землі. – Однак де ж ті дерева? Ага, он попереду щось темніє. І туман розвіюється…

І справді навколо помітно посвітлішало. Туман піднявся вгору. Юстас стояв у геть незнайомому місці. Бухти не було…

Розділ 6

Пригоди Юстаса

Тим часом усі інші мили після роботи руки і вмивалися в річці, готуючись до вечері та до сну. Три кращих стрільці вполювали в горах пару диких кіз, що вже смажилися на багатті. Каспіан велів привезти з корабля барильце старого доброго древлянського, яке знавці радять пити розбавленим водою, тож одного барила з лишком мало вистачити на всіх. Удень усі попрацювали на славу, а тепер з апетитом накинулися на печеню. Тільки після добавки Едмунд озирнувся по боках і здивовано запитав: «А де ж наш ледащо?»

А ледащо Юстас тим часом очей не міг відвести від незнайомої долини. Вона була надзвичайно вузькою та глибокою. З усіх боків височили не схили – стіни. Земля тут густо поросла травою; де-не-де лежали кругляки, а місцями виднілися чорні плями сажі, які можна побачити посушливим літом по краях залізничного полотна.

Кроків за двадцять він побачив озерце з чистою прозорою водою. Більше в долині не було нічого: ані звіра, ані птаха, ані комашки… По боках ущелини стирчали гострі зубці скель, а сонце безжалісно припікало.

Юстас зрозумів, що в тумані помилково спустився іншим схилом хребта, і став гарячково видивлятися, як краще повернутися назад. Те, що він розгледів, змусило його здригнутися: єдиний шлях вгору йшов схилом, яким він сюди з’їхав. По обидва боки від нього пролягала глибока прірва. Яке щастя, що він не розбився, коли котився вниз. Але чи зважиться він здертися нагору? Від однієї цієї думки йому стало млосно.

Він потупав на місці й вирішив, що в будь-якому випадку не зле буде спочатку напитися води з озера. Але тільки повернувся він і зробив перший крок, як за його спиною пролунав якийсь шум. Шум був зовсім слабкий, та в цій зловісній тиші видався надзвичайно гучним. Юстас на мить заціпенів, потім повільно повернув голову й придивився.

Ліворуч, біля підніжжя скелі, зяяла темна діра, скоріш за все, вхід до печери. З неї струменіли дві тоненькі цівки диму. Ось із печери викотилося кілька камінців (саме такий шум він тільки що чув). Схоже, усередині, у темряві, щось поволі повзало.

І не просто повзало, а, що страшніше, виповзало назовні. Едмунд чи Люсі, чи ви, кмітливий читачу, одразу ж упізнали б цю істоту, проте Юстас у житті не читав жодної правильної книжки. Тому він навіть уявити собі не міг те, що тепер поволі виповзало на світло. Спочатку з печери з’явилася свинцево-сіра морда з каламутними червоними очима, а за нею – довге гнучке гладке тіло. Коліна стирчали вище спини, як у павука, на кінцях лап були довгі огидні пазури. По камінню шурхотіли перетинчасті крила, як ті, що ростуть на спині в кажанів. Позаду тягнувся довжелезний хвіст, а з ніздрів виходив дим. Юстас не знав, що це дракон. А якби й знав – полегшення від того не відчув би.

Правда, якщо б він хоч що-небудь тямив у драконових звичках, то поведінка цього дракона здалася б йому дещо дивною. Чудовисько не стало дибки, не заплескало крилами, не дихнуло полум’ям. Дим із його ніздрів швидше нагадував димок багаття, що ледве жевріє. Дракон, не звернувши на Юстаса ані найменшої уваги, повільно почвалав до озера, часто зупиняючись дорогою. Попри власний переляк, Юстас зауважив, що дракон, здається, був уже в літах і якийсь нещасний, і став розмірковувати, чи не рвонути зараз же вгору схилом. Але на шум його кроків дракон міг обернутися. І хто його знає – може, то він тільки прикидався таким старезним і бідолашним? А який сенс рятуватися на горі від того, хто може літати?

Тим часом дракон доповз до озера, звісив із берега кощаву голову й висунув язика, мабуть, ладнаючись напитися. Та раптом чи то поперхнувся, чи то закашлявся, сіпнувся раз-другий, завалився на бік та так і закляк, задерши вгору пазуристу лапу. Із його широко роззявленої пащі текла цівка темної крові. Дим із ніздрів на мить почорнів, а потім і зовсім щез. Ще довго Юстас не смів поворухнутися – що як дракон такими хитрощами заманює простодушних подорожніх! Але не стояти ж тут цілу вічність… Юстас зробив несміливий крок, потім ще один і зупинився. Дракон лежав недвижимо. Помітивши, що червоні очі згасли, Юстас підійшов упритул. Тепер він уже не сумнівався, що дракон мертвий. Він несміливо штовхнув його ногою, але нічого не відбулося.

Від полегшення Юстас мало не розсміявся вголос. Він почувався, немов власноруч здолав дракона, а не стояв та дивився, як той конає. Він переступив через дракона й підійшов до озера, аби напитися, тим більше, що спека знову ставала нестерпною. Аж раптом зовсім поруч пролунав грім. Сонце майже миттєво зникло, і, доки він пив, на землю впали перші важкі краплі дощу.

Клімат на острові навряд чи можна було назвати помірним. За якусь хвилину Юстас змок геть до рубця. У Європі таких дощів не буває. Потоки води суцільною стіною приховали за собою все, і вибиратися з ущелини тепер було б повним божевіллям. Він кинувся до єдиного місця, де можна було сховатися, – драконової печери, пірнув туди і влігся на землю, переводячи дух.

Усі ви, звичайно, знаєте, що стережуть у своїх печерах дракони. Але, як ви пам’ятаєте, Юстас читав зовсім інші книжки. У них багато говорилося про експорт-імпорт, уряд та владу, іноді й про водопостачання, але про драконів не було ані слова. Тому спочатку він довго не міг зрозуміти, чому в дракона таке жорстке ложе. У боки йому впивалися чи то шпичаки, чи то камінчики – у будь-якому випадку, спати на цьому було просто несила. А коли він перевертався з боку на бік – під ним щось дзенькало. Біля входу в печеру було не надто темно, і,