Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
8 вересня. Усе ще пливемо на схід. Цілий день не вставав із ліжка і не бачив нікого, окрім Люсі, поки не прийшли ці два нелюди і не завалилися спати. Люсі віддала мені частину своєї води. Вона сказала, що дівчатка не так страждають від спраги, як хлопчики. Я і сам завжди так вважав. Але у цих, з дозволу сказати, морських вовків воістину вовчі закони.
9 вересня. Земля! На південному сході – вершина гори.
10 вересня. Гора стає дедалі більшою, але до неї ще дуже далеко. З’явилися чайки, яких ми не бачили вже дуже давно.
11 вересня. Спіймали трохи риби і з’їли її на вечерю. О сьомій пополудні кинули якір на трьохсаженній глибині в бухті невідомого острова. Цей бовдур Каспіан не дозволив нам зійти на берег, тому що темніло, а він боявся хижаків і дикунів. Цього вечора раціон води був збільшений».
Із записів Юстаса не можна дізнатися, що трапилося з ними на острові, тому що після одинадцятого вересня він надовго забув про свій щоденник. А шкода: адже більшість подій відбувалася саме з ним.
Коли настав похмурий, але дуже спекотний ранок, мандрівники виявили, що бухту оточують скелі й кручі, зовсім як у норвезьких фіордах. Перед ними простяглася рівнина, а за нею густо росли кедри, поміж яких біг швидкий струмок. За деревами починався крутий схил, понад яким височів зубчастий хребет, а вдалині бовванів темний гірський масив, вершини якого губилися в туманних хмарах. На скелях з обох боків затоки виднілися білі смуги, у яких кожен міг легко вгадати водоспади, хоча на такій відстані не можна було розрізнити ані шуму, ані руху води. Навколо панувала мертва тиша; вода в затоці була гладкою, мов скло. Кожен камінчик на скелях відбивався в ній, як у дзеркалі. На картині це видавалося б мальовничим, але в дійсності створювало гнітюче враження. Край цей, схоже, був не надто гостинним.
Усі розсілися в дві шлюпки й вирушили на берег, а коли вдосталь напилися, накупалися в річці та відпочили, Каспіан послав чотирьох матросів назад на корабель, а інші взялися до праці. Роботи було по вуха. Потрібно було доставити на берег барила, полагодити ті, що тріснули, та наповнити всі їх водою. Потрібно було знайти і спиляти дерево для нової щогли, краще за все – сосну. Потрібно було залатати вітрило. Потрібно було відправити мисливців на пошуки дичини. Потрібно випрати та заштопати одяг. Потрібно було відремонтувати все, що вийшло з ладу: тепер, дивлячись на «Зоряного мандрівника» збоку, вони ледве впізнавали в ньому той величний корабель, що недавно виходив із Вузької Гавані. Він був схожий на обшарпану баржу, яка давно відплавала свій вік. Та й команда була не краща: худі бліді обідранці з червоними від недосипання очима.
Юстас лежав під деревом і слухав, що належить зробити. Судячи з усього, перший день на довгоочікуваній землі не обіцяв нічого доброго. «Невже вони не збираються відпочивати?» – жахнувшись, подумав він. І тут йому в голову прийшла блискуча думка. У його бік ніхто не дивився; всі гомоніли про ремонт корабля, мов і справді по-своєму любили це старе корито. Що, як він крадькома вислизне? Залізе вище в гори, знайде прохолодне місце і перш за все як слід виспиться? А там, дивись, і робота закінчиться. Потрібно тільки не втрачати з виду затоку й корабель, щоб його, Юстаса, випадково не забули на цьому похмурому острові, де не було й сліду британського консула.
Він одразу ж узявся за виконання свого плану: спокійно встав і не поспішаючи побрів між деревами, начебто вирішив розім’яти ноги. Голоси за його спиною пропали на диво швидко, і він опинився в тихому, теплому, темно-зеленому лісі. Зраділий, що ніхто не помітив його зникнення, він закрокував вперед швидше й рішучіше.
Незабаром ліс закінчився, і перед ним постала крута гора. Трава на її схилі була суха, але напрочуд міцна, і Юстас дерся, чіпляючись за неї руками. Він важко дихав і часто витирав чоло, але не здавався і вперто ліз угору. Це доводило, що нове життя, як Юстас його не картав, у чомусь пішло йому на користь: адже той колишній Юстас, що жив у будинку Гарольда та Альберти, не витримав би й десяти хвилин подібного сходження.
Повільно і з частими перепочинками він дістався нарешті до гребня гори. Він сподівався побачити звідти саму середину острова, але хмари опустилися нижче, і перед ним висіла щільна завіса туману. Тоді він сів і озирнувся назад. З’ясувалося, що забрався він високо: бухта здавалася зовсім маленькою, і до самого горизонту розстилалося на багато миль пустинне море. Тут Юстаса повністю огорнув густий, але на диво теплий туман. Тоді він ліг і покрутився з боку на бік, аби влаштуватися зручніше та насолодитися відпочинком.
Але насолодитися не вдалося. Або принаймні вдалося зовсім ненадовго. Він мало не вперше в житті почувався самотньо. Це почуття поступово зростало, розросталося, і незабаром він почав у неспокої гадати, скільки часу тут пролежав. Навколо стояла тиша. Йому раптом здалося, що він пробув тут уже хтозна-скільки годин. А що, коли всі відчалили? Що, коли вони навмисно дали йому піти, аби потім покинути на острові? Юстас із переляку підхопився і пішов униз.
Спочатку він хотів зробити це якомога швидше і спробував з’їхати крутим трав’янистим схилом додолу. Але йому здалося, що так його відводить вліво, а там він під час сходження бачив глибоке провалля. Тоді він знову поліз угору, намагаючись повернутися на те саме місце, де відпочивав, і почав спуск спочатку, стараючись не відхилятися вліво. Він просувався дуже обережно, тому що не бачив нічого далі, аніж на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Морські пригоди «Зоряного мандрівника»», після закриття браузера.