Читати книгу - "Син"

але тільки в довжину. Адже проїжджали величезним каньйоном, і по обидва боки від нас височіли скелі з червоного каменю, заввишки близько тисячу футів. Із дерев тут переважно траплялися тополі та в’язи. А якось я помітив на піску таке саме фіолетове вістря списа, як те, яке нещодавно знайшов неподалік дому. Також нам траплялися залишки стародавніх істот. Наприклад, на березі одного струмка я бачив молюска завбільшки з колесо фургона. А серед скель я помічав гігантські кістки (зокрема роги), що належали колись тваринам, значно більшим за сучасних.

Тошавей сказав мені іспанською, що з настанням осені до цього каньйону прийдуть бізони. Багато-багато бізонів. Він показав мені на численні пасма довгої чорної шерсті, що звисали з кедрів та мескітових дерев і свідчили про те, що тварини вподобали цей каньйон.

Індіанці більше не гнали коней так швидко, як раніше (я, однак, не помітив, щоб червоношкірі втомилися чи зголодніли). Ми поволі їхали вздовж річки, і я, побачивши, що там повно риби, мало не захлинувся слиною. Яких тільки риб там не було: і соми, і вугри, і великороті буфало, і саргани… Що ж до тварин, то антилоп та оленів тут було стільки, що й не злічити. А ще я бачив здоровенного грізлі, який видерся на скелю й, вибравши зручний виступ, розлігся там, щоб погрітися на сонечку. Де-не-де з тріщин у скелях струменіли джерела, що, стікаючи донизу, утворювали мальовничі ставочки.

Увечері індіанці розбили табір на всю ніч. Ми з братом заснули біля великого каменя, притулившись одне до одного. Раптом я відчув, як хтось накрив нас шкурою. Розплющивши очі, я побачив, що це Тошавей; я вже, мабуть, і так упізнав би його, бо навчився, мов тварина, розрізняти людей за їхнім запахом.

— Завтра ми розпалимо вогнище, — сказав чоловік.

Наступного ранку ми їхали повз скелі, на яких були видряпані малюнки: шамани, воїни зі зброєю, списи, щити, тіпі…

— Вони збираються нас розділити, — сказав до мене Мартін.

Я витріщився на нього.

— Тут зібралися воїни з двох різних племен.

— Як ти про це здогадався? — не приховував я подиву.

— Той, хто забере тебе, — котсотека, — говорив далі брат. — А мене — ямпаріка.

— Не Котсотека, а Тошавей.

— Правильно, його звати Тошавей. І він належить до племені котсотека. А того, хто хоче забрати мене, звуть Урват. Вони казали, що Урватові ще довго їхати додому. А от твоєму господареві — уже зовсім трохи.

— Вони нам не господарі, — пробурчав я.

— Так, ти маєш рацію. Знаєш, я ніяк не можу збагнути, звідки з’явилося в них таке ставлення до інших людей…

Протягом якогось часу ми їхали мовчки.

— А «пенатеки» — це що? — спитав я.

— Пенатеки — це теж плем’я. Вони тепер потерпають від якоїсь епідемії чи ще від чогось такого — я до ладу не второпав. Але точно знаю, що нікого з пенатеків тут немає.

Хоч Тошавей і обіцяв, що цього вечора індіанці розпалять багаття, та вони, мабуть, передумали. Уранці ми вибралися нарешті з каньйону та поїхали далі трав’янистою рівниною. Ні деревця, ні стежечки, ні кущика… Мій шлунок наче скрутився у вузол, коли я зрозумів, де ми. Ллано-Естакадо. Біла пляма на мапах.

Пейзаж був таким одноманітним, що, коли настав вечір, я не зміг би сказати, яку відстань ми проїхали. У моїй голові панувала цілковита порожнеча. Що ж до мого брата — він час від часу засинав і падав із коня, а індіанці щоразу лупцювали його та знову прив’язували.

Із настанням темряви команчі розбили табір на березі якогось струмка й розпалили нарешті вогнище. Згодом я зрозумів, що, оскільки ця рівнина була без дерев, наше багаття неможливо було помітити здаля (справа в тому, що листя дерев відбиває світло). Індіанці готували собі вечерю з оленини, і Тошавей приніс нам із братом по великому шматку гарячого напівсирого м’яса. Я швидко впорався зі своїм куснем, але брат був настільки слабкий, що навіть їсти не міг. І я, розжовуючи м'ясо, вкладав маленькі шматочки йому до рота, наче маленькому пташеняті.

Потім я відійшов трохи від струмка, щоб роздивитися навколо. Яскраво сяяли зорі. Команчі заснули, але не всі: вони-бо поставили сторожу, яка охороняла всіх нас. Помітивши мене, вони не сказали ні слова, і я, постоявши на місці ще трохи, повернувся до брата.

Я ще довго не міг заснути, вслухаючись у завивання пуми та вовків, які вешталися десь поблизу. Аж раптом почув схлипування й зрозумів, що це мій брат плаче уві сні. І я кинувся його будити, та невдовзі передумав: хай би який жахливий снився йому сон — усе одно це було для нього краще, ніж дійсність.

Уранці ніхто не прив'язував нас із братом до коней. Адже втекти ми з ним точно вже не могли.

Мартін, незважаючи на вечерю й добрий відпочинок, досі почувався дуже погано. А команчі сміялися, гарцюючи на конях та перекидаючись жартами. Я заснув та впав із коня, тож індіанцям знову довелося прив'язати мене (вони відважили мені кілька ляпасів, однак по-справжньому не били). Тошавей під'їхав до мене й дав донесхочу напитися води, а тоді, розжувавши шматочок тютюну, змочив кашицею мої очі. Та, попри все це, я їхав у якомусь напівсні. Мені ввижалося, що ми наближаємося до краю Землі й, досягнувши його, падатимемо без кінця…

Того дня індіанці вполювали маленького бізона, який відстав від своїх, та й заходилися ділити тушу. Мені та Мартіну Тошавей запропонував шлунок теляти, повний молока, що вже згорнулося. Я не схотів його куштувати. Та індіанці силоміць заштовхнули туди головою спочатку мого брата (він міцно стулив рота), а потім мене. Я спробував ковтнути цього молока, та натомість став блювати.

Індіанці після всього цього спожили вміст телячого шлунка самі. А тоді вирізали печінку й стали впихати її до рота моєму братові. Той уперто стулив губи ще міцніше, і я, злякавшись, що індіанцям урветься терпець, не відмовлявся. Мій рот наповнився телячою кров'ю… Досі я завжди думав, що кров на смак така, ніби залізяку до рота пхаєш. Та це виявилося зовсім не так (хіба що як вип'єш трішечки). Насправді смак крові — мускусний та солоний. Я їв печінку доти, доки індіанці не дали мені ляпаса: мовляв, годі вже (вони були, як я зрозумів, задоволені моєю поведінкою). Решту ж печінки вони доїли самі, поливаючи її жовчю тварини, наче соусом. Упоравшись із нутрощами теляти, команчі зняли з нього шкуру. А тоді відрізали великий шматок м’яса (це було жертвоприношення Сонцеві), решту