Читати книгу - "Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят"

Крізь просвіт між деревами я помітив кам’яний парапет мосту: попереду був крутий поворот. Я зменшив швидкість, помітивши зелений килим із моху там, де на дорогу падало сонячне світло. Несподівано увесь світ наче змістився убік: заднє колесо занесло після того, як воно потрапило в мох.

Я наближався до кам’яного парапету зі швидкістю сорок миль[42] на годину, не контролюючи свій мотоцикл. Якби я різко загальмував, його заносило б іще більше, але до парапету залишалось тридцять ярдів,[43] потім двадцять, потім п’ятнадцять, і я ковзав по поверхні дороги і підскакував, натрапляючи на камінці. Я намагався дивитися на край дороги, а не на кам’янисту річку внизу. Раптом хід колеса вирівнявся і, хитаючись і виляючи, я вивів мотоцикл на дорожнє покриття, після чого обережно поїхав по мосту.

Відчуття було саме таким: «увесь світ наче змістився убік». Мотоцикл на секунду занесло, про це не варто навіть згадувати, але, якби моє відчуття балансу не було настільки точним і ефективним, я б загинув.

Коли я їхав цією сільською дорогою і заднє колесо мотоцикла почало свій боковий рух, у моєму черепі за вухом одночасно відбулося дві події. Вислизаючи з-під рук, мотоцикл нахилив мене до землі; унаслідок ледь помітного кутового переміщення положення моєї голови змінилось – цей рух підхопила рідина в напівкруглих каналах внутрішнього вуха. Водночас ривок убік вловила суміжна частина внутрішнього вуха біля основи каналу, «маточка», у якій розташовані чутливі волоскові клітини, сполучені з мозком. Вони розміщені в желеподібній речовині з вапнистими вкрапленнями. Ці вкраплення надають желеподібній речовині маси й інертності, тому, коли мій череп здійснив ковзний рух убік, желеподібна речовина зачепила волоски. Маточка передає прискорення в горизонтальному напрямку: вліво-вправо і вперед-назад. Інша частина внутрішнього вуха, «мішечок», уловлює вертикальне прискорення.[44]

Так само як потреба ссавців в амніотичній рідині під час перебування в утробі є відгомоном тих часів, коли всі живі істоти народжували в морі, рідини у внутрішньому вусі нагадують нам про те, що колись наші предки підтримували рівновагу за допомогою звичайних трубок, у які потрапляла морська вода.[45] Коли вони крутились і пірнали в тривимірному просторі, проходження морської води крізь ці труби передавало мозкові сигнал про рух. Хоч баланс і не входить до стандартного набору з п’яти органів чуття, він є одним із найдавніших механізмів сприйняття подразників: це переносний морський якір, який допомагає нам пришвартуватись.

Слово «вертиго» часто використовують для опису страху висоти, але для лікарів це запаморочення, яке супроводжується нудотою й виникає тоді, коли органи рівноваги і очі посилають суперечливі сигнали про рух. Воно пов’язане з морською хворобою – іншим наслідком суперечливої сенсорної інформації. Коли ви перебуваєте в глибині корабля під час шторму, ваше внутрішнє вухо повідомляє, що ви рухаєтесь, але очі наполягають, що ні. Відчуття вертиго може бути настільки ж нудотним. Воно спричинено хворим внутрішнім вухом, яке стверджує, що ви стоїте на місці, всупереч тому, що кажуть ваші очі, або ж навпаки: ваші очі повідомляють, що ви не рухаєтесь, а внутрішнє вухо надсилає мозкові сигнали про здійснення повороту.

З усіх нещасть, які наші тіла можуть нам спричинити, нудота нерідко переноситься найважче й найменше піддається медикаментозному лікуванню. Це відчуття виникає в дуже примітивній частині мозку, поблизу хребта, – імовірно, воно є давнім способом попередження тіла про отруйні речовини. Те, що вертиго викликає нудоту, напевно, означає, що мозок інтерпретує порушення рівноваги як отруту. Причиною запаморочення може бути інфекційне захворювання внутрішнього вуха, пухлина і навіть реакція барабанних перетинок на теплу воду. Вертиго викликає нудоту, намагаючись очистити організм від отрути, але його, як і морської хвороби, неможливо позбутись за допомогою блювання.

Джону Вірвеллу було близько шістдесяти. Його сірі вуса з плямами від нікотину були схожими на стару кролячу шерсть, а зморшки на лобі свідчили про тривогу. Неслухняні жовті й сріблясті волоски в бровах надавали йому здивованого вигляду. Із його картки я дізнався, що він – водій таксі, розлучений, батько двох дорослих дітей, схильний до запоїв. До цього ми зустрічалися лише раз, і він справив на мене враження мужнього, гордого й незалежного чоловіка, який насторожено ставився до лікарів.

– Не ображайтеся, – сказав він мені в оглядовій кімнаті, – але я не часто ходжу до лікарів.

– Приємно чути, – зауважив я. – Якщо вас ніщо не турбує, навіщо до них ходити?

Тому для мене стало несподіванкою, коли десь через рік він викликав лікаря додому – як повідомив черговий у приймальні, через напади нудоти й запаморочення. Напади були настільки сильними, що він боявся виходити з будинку. Я запідозрив інсульт, тому зателефонував йому перед візитом, щоб дізнатися, чи потрібна швидка допомога.

– Руки й ноги працюють, лікарю, – сказав він по телефону, – я тільки не можу повернути голову.

Коли я приїхав, він нерухомо лежав на дивані.

– Сотню разів на день кімната йде обертом, нудота настільки сильна, що я незабаром виблюю кишки, я не можу поворухнутися, – сказав він. – Це триває вже кілька днів – коли починається напад, залишається тільки лягти тут і молитись, щоб він швидше минув.

Я присів біля нього й запитав:

– Що провокує напади?

– Що завгодно. Іноді напад починається після того, як я подивлюсь через плече. Іноді достатньо повернутись на інший бік у ліжку. Коли нагинаюсь, напади теж виникають.

Низький кров’яний тиск може спричиняти запаморочення, але у Вірвелла тиск був трохи зависоким. Алкоголь також спричиняє вертиго, але він не пив. Я запитав у нього про інші можливі фактори, але в нього не було травм голови, останнім часом він не переносив інфекції і не вживав нові ліки.

– Напад починається, коли ви повертаєте голову в один і той самий бік? – уточнив я.

– Так, – він підвів очі, щоб подивитися на мене, – коли я дивлюсь вниз або вправо, стає гірше.

Коли вертиго настає лише в певному положенні, воно, як і слід було б очікувати, називається «позиційним». Коли для нього характерні раптові сильні напади, його називають «пароксизмальним». Нарешті, отоларинголог повинен встановити, хвороба спричинена небезпечними й прогресними факторами чи безпечними й обмеженими. У мене майже не було сумнівів, що випадок Джона належить до другої категорії; тому на хитромудрому жаргоні отоларингологів це означало, що в нього доброякісне пароксизмальне позиційне вертиго (ДППВ). Хоча цей синдром відомий із давніх часів,[46] уперше його описали 1921 року, коли віденський лікар Роберт Барані дав визначення синдрому «епізодичного