Читати книгу - "Рікі та дороги"

Коли блиснуло востаннє, я долічив майже до 10 секунд, а це означало, що гроза пішла далі і зараз вона на відстані майже 4 кілометрів від мене. І мені стало трохи спокійніше, я розплющив очі та прибрав руки від вух і почув, що злива досі шумить листям, але гроза покотилося далі. Я зрозумів, що геть мокрий, зрозумів, що намет не врятував мене від зливи, але в ньому я принаймні почувався в більшій безпеці.

Тоді згадав, що в наметі також є Рікі. Він трусився трохи далі від мене. Я відчув, що в мене зовсім немає сил, і повалився на мокру брудну долівку. А тоді почув, як Рікі встав та обтрусився. На мене полетіли краплі води.

— Ну й смішно ти підвивав, — сказав він.

— А ти себе бачив? — тихо запитав я.

У голові трохи паморочилася від пережитого стресу.

— А що зі мною не так?

— Ти весь трусився.

— То від сміху, — сказав він і став вилизувати собі шерсть біля шиї.

— Ти прийшов посміятися з мене, дурний собако? — розізлився я. — Якщо так, — забирайся геть, бо мені взагалі зараз не до сміху.

Але Рікі сказав:

— Ти бачив? Величезне дерево переламало, як сірник. Добре, що я встиг заскочити до тебе. А то міг би опинитися під ним.

Але мені не були вчасними теревені цього собаки.

— Для чого ти прийшов? Я тебе не кликав!

— Кликав, — сказав Рікі, — кілька разів. Коли плакав і коли став підвивати. Я чув твій страх і тому прийшов.

Рікі ще раз обтрусився, а тоді сказав:

— Але насправді я приходжу погратися. Це моє єдине бажання. І якщо гра мені сподобається, я розповім про неї історію.

— Я вже казав, що мені не потрібні твої історії. Я не хочу тебе слухати, — зі злістю сказав я. Дощ трохи вщух, але на голову й далі капало. Я виліз із намету, щоб полагодити дах і повернути на нього гілки, які здуло вітром. Я взяв найближчу гілку, а коли повернувся, побачив, що Рікі також виліз із намету. Його шерсть була мокрою, через це собака здавався трохи меншим. Він побачив у мене в руках гілку і схвильовано запитав:

— Паличка?

— Гілка, — сказав я.

— Паличка! — ствердно гиркнув Рікі й накинувся на гілку всім тілом, зубами намагаючись видерти її в мене. Він сіпав її ліворуч і праворуч.

— Пусти, — кричав я.

— Па-а-а-и-ицк-а-а-а, — гарчав крізь зуби Рікі.

І ми так боролися з ним, і я відчув, як моє тіло зігрівається, а в голові, яка досі паморочилася, яснішає.

А тоді я не витримав і сіпнув щосили. Рікі заскавулів і відскочив убік. Я подумав, що нашкодив йому, тож запитав:

— Що з тобою?

Але Рікі не відповів.

Тоді я повторив своє запитання, але він мовчав. Я підійшов до нього ближче — роздивитися, що сталося. Тоді Рікі різко повернувся всім тілом, вихопив у мене гілку й відскочив з нею на кілька кроків убік.

— Иколи ее хохлахлюй хатку, — пробубнявив він, тримаючи її в зубах.

— Що? — запитав я.

Тоді Рікі поклав гілку поруч і сказав:

— Ніколи не послаблюй хватку, кажу. Бо такі, як я, щось у тебе з-під самого носа видеруть.

Тоді я взяв кілька гілок, які лежали поряд, та, ігноруючи собаку, поклав їх на дах намету. Після цього заліз усередину й подивився, чи сильно промокли речі. Мені й самому потрібно було перевдягтися, тому я поліз аж на саме дно рюкзака, дістав суху футболку, штани та труси. Деякі речі підмокли, тому я вирішив, що потрібно розкласти багаття й посушити одяг. Дістав одну коробку сірників, видер кілька аркушів із блокнота й поліз назовні. Коли я виліз із намету, Рікі сидів на тому ж місці. Побачивши мене, він збадьорився.

— Паличка? — знову сказав він.

Але я удав, що не почув його, і пішов далі. Злива вщухла, але ліс був мокрим. Я не знав, як із мокрих гілок розвести багаття. Трохи подумав, і мені на думку спала ідея. Дощ, хоч і був сильний, але минув швидко і намочив усе навколо, але тільки зверху. Я розламав об коліно кілька товстих гілок — усередині вони були сухі.

Тоді я поліз у намет і дістав армійський ніж. Повернувся й обчистив гілки від кори, а тоді став відколювати ножем скіпки.

Рікі підійшов до мене.

— Що ти робиш? — запитав він, схиливши голову набік.

— Стругаю, — відповів я.

— Буратіно? — запитав він.

— Відчепись, — сказав я.

Ця робота мене заспокоювала, я відчував запах дерева, бачив, як працює ніж. Я повторив ці рухи 312 разів, а переді мною виросла купка тонкої стружки. Тоді я поклав на землю аркуші, вирвані з блокнота, на них купкою склав стружку й підпалив. Вийшло з десятого сірника, бо вони також були трохи мокрими. Тоді я зверху поклав кілька товстіших галузок, щоб вони підсушилися, і за кілька хвилин вони також зайнялися. Тоді я став викладати навколо маленького багаття вологі гілки у формі намету, і згодом вони також загорілися.

За якийсь час у мене було велике багаття і я відчув піднесення, бо ніколи раніше такого не робив. Відтепер я почувався впевненіше. Якби ж мене бачили колишні однокласники, які називали мене дауном! І я був майже впевнений, що ніхто з них ніколи не робив нічого подібного.

Тоді я наносив іще гілок і кілька з них вбив у землю ближче до багаття — зробив із них щось схоже на сушку й розвісив мокрий одяг. Відтак повернувся в намет, дістав із рюкзака хліб, який не змок, тому що був у пакеті, нанизав його на патичок і заходився смажити.

Вийшло першокласно. Я сів біля вогню й відкусив шматочок.

— Ти так легко про мене забуваєш!

Рікі був у мене за спиною, але до вогню не підходив.

— Ну, йди сюди, — сказав я добрим тоном, бо й справді почувався добре через вогонь і хліб. Але Рікі не послухався. Я повернувся до нього. Він мружився на вогонь і перелякано кліпав очима, коли сухе гілля потріскувало.

— Не бійся, він не кусається, — сказав я і знову повернувся до вогню. Я почув, як позаду мене зашаруділо листя й потягнуло запахом собаки. Рікі підійшов ближче й сів. Він сказав:

— Тепло.

— Це називається «ватра», — сказав я після паузи, сам здивувавшись, чому