Читати книгу - "Коханці Юстиції"

причому багато й так само в оригіналі. Багато років по тому, відповідаючи на запитання, скільки він знає мов, Січинський перелічив польську, німецьку, норвезьку, шведську, англійську і російську, останню «з помилками, бо не маю практики». Напередодні замаху на Потоцького, перечитуючи внадцяте «Злочин і кару», він олівцем обвів речення «Тварь ли я дрожащая или право имею». Слово «тварь» він зрозумів як «обличчя» (польською «twarz») і в очікуванні аудієнції перед приймальним покоєм графа найбільше переймався тим, щоб жоден найменший мускул його лиця по-зрадницькому не сіпнувся, а тому весь час поглядав у дзеркало.

Достоєвський і Ніцше були його вчителями. Література була його філософією.

Починаючи з осені 1907 року, Січинський регулярно вчащав до кав’ярні «Монополь», про яку ширилися чутки, ніби там збираються молоді декаденти. Його приваблювали най-радикальніші речі, зокрема циклічне повернення Карман-ського і Яцкова до теми самогубств. Не завжди маючи змогу підсісти ближче, Січинський навчився слухати їхні суперечки звіддалік, читаючи по губах і рухах. Він точно вираховував час, коли в «Монополі» з’являвся Франко, і влаштовувався так, щоб виразніше чути, як той укотре знищує когось із молодих своїм безапеляційним «дурниці мелете». Проте найбільшою радістю для Січинського була хвилина, коли декаденти хором затягували свою культову пісеньку «Хоч клаптик неба». Тоді він, обхопивши руками голову, починав розгойдуватися в такт і непомітно підспівувати.

Кілька разів він бачив там самого Стефаника, проте жодного разу не зважився підійти по автограф. 26 травня 1908 року, тобто за півтора місяця після замаху Січинського, Стефаник виступив у Віденському парламенті з промовою на захист «героїчного студента». Січинський, дізнавшися про це у в’язниці, подумав, що якби трапилося таке диво і йому вдалося б вийти на волю, то він уже точно не замнеться і не спасує, а таки підійде і подасть свій примірник «Синьої книжечки» для автографа. Він уже навіть знав, як саме попросить підписати її: «Мирославові, другові, соціалістові». Про більше він мріяти не міг, пам’ятаючи, що Стефаник пише дуже коротко.

Соціалізм Січинського до певної міри випливав із його походження. Батько героя, священик і син священика, був послом Галицького крайового сейму від націонал-консерваторів і наприкінці свого 44-річного життя приєднався до опортуністичної «Нової ери». Він помер, коли Мирославові було всього лише сім. Отже, світоглядні й політичні дискусії між батьком та сином зав’язатися радше не встигли. Проте у свідомому віці Мирослав почав зіставляти кожен свій крок із життєвою лінією батька, принципово намагаючись чинити саме так, як той не вчинив би нізащо. Його відверто дратувала власна попівська генеалогія, тож він де міг підкреслював свій нігілізм і залюбки повторював тезу італійського анархіста Андреа Кости: «Насильство неминуче для того, щоб оголити проблему, а старий ідеал замінити новим». Старим ідеалом жив батько, новим син.

Застреленому Потоцькому було 47 років, його вбивці — 21. Маркові Каганцю, за чиє знищення начебто заплатив життям Потоцький, — 27.

Свій вчинок Мирослав Січинський подумки вписував до уявного каталогу терористичних актів, що його називав «усесвітньою революцією молодих».

5

«Насильство неминуче» — дзвінка і сильна фраза. Вона здатна захоплювати і диктувати. Надто ж коли зовсім поруч зі словом «насильство» з’являється «ідеал», до того ж «новий».

Мирослав Січинський став цим новим ідеалом ледь не всього галицького українства, першим національним героєм, визнаним блискавично і ще за життя. У квітні 1908 року з’являються перші прояви героїчного культу. В українських родинах новонароджених хлопчиків починають масово називати Мирославами. Заможніші громадяни міст і містечок замовляють художникам його портрети. У місцях великого скупчення людей (торговиці, ринки, місця паломництв, церкви, цукерні, біржі, цирки, стадіони) поширюються невеличкі, завбільшки з дитячу долоню, олеографічні «іконки» з «нашим Мирославом». Анонімні творці несуть у народ героїчні пісні й балади, зокрема 28-куплетну «Револьвере мій солодкий». Інший Сі-чинський, композитор зі Станиславова і далекий родич героя, присвячує йому цикл романсів, а незадовго перед власною смертю у травні 1909-го — кантату «Лічу в неволі дні і ночі».

Проте найгідніше подиву — це повсюдні співчуття і навіть підтримка з боку поліціянтів та всіх інших сторожів порядку. З перших митей свого затримання Січинський відчуває їхню ненастанну і часом трохи незграбну турботу. Вже у поліцій-ному екіпажі, дорогою з місця скоєння злочину до відділка, один із конвоїрів настійливо радить Січинському вдавати божевільного: «Щоб вас, пане, задарма не засудили». Інший тим часом намагається почастувати студента шоколадом, бо це, мовляв, «знімає стрес».

Тюремна охорона — як у львівській, так і згодом у станис-лавівській в’язниці — завжди, щойно його забачивши, віддає йому честь, та ще й так запопадливо, ніби він якийсь високий пенітенціарний інспектор. Не минає трьох днів, відколи Сі-чинського доправлено до другої з в’язниць, як один із місцевих наглядачів навіть не впівголоса каже: «Звідси ще ніхто не втік, але вам ми допоможемо. Майте лиш терпіння. Можливо, доведеться з рік або й зо п’ять почекати». Чекати довелося не рік, але й не п’ять.

До речі, переведення особливо небезпечного державного злочинця зі Львова до Станиславова було зумовлено скасуванням смертного вироку й заміною його на 20-річне ув’язнення. Станиславівська тюрма «Діброва», здана до експлуатації щойно якусь чверть сторіччя тому, вважалася чи не найдосконалішою в усій монархії, а її наглядачі залюбки повторювали, що «швидше сонце зійде на заході, ніж хтось із неї втече». З іншого боку, не оминімо увагою ту обставину, що захисники й родина Січинського протягом усього процесу активно клопоталися про переведення в’язня саме до Станиславова. Є підстави припускати, що вже тоді й почали планувати його втечу.

Тож не дивно, що при вступному огляді, реєструючи новоприбулого для словесного портрета, станиславівський в’язничний рисописар, схожий на святого Миколая церковний дяк, цілком свідомо нотує інший, ніж насправді, колір очей, а також вигадує, наче в Січинського «кілька пломбованих золотом кутніх зубів». Натомість в’язничний цирульник, сам також в’язень, підстригаючи Січинського, нашіптує, що саме він буде його зв’язковим і переказуватиме йому новини ззовні, через що бажано підстригатися й голитись якомога частіше. Саме він, цирульник, одного разу повідомив Січинського про революцію в Китаї й додав: «У Китаї скинули імператрицю. Світ валиться. Пора виходити, пане Січинський».

Коли за два роки, восени 1911-го, тюремні сторожі, немов розступаючись на його шляху, просто-таки демонстративно випустять Січинського на волю, польська преса сколихнеться обуренням: «Дирекція карного закладу стосувала всі можливі засоби з максимальною ретельністю, та все ж не змогла піти на заміну в’язничного персоналу, що виявився аж таким прихильним до злочинця». Й уточнювала: «Серед станиславів-ських наглядачів українці становлять 60 відсотків».

6

Сприяння і, зрештою, безпосередня участь тюремників у