Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

повіз її до Європи, по тих місцях, де вони проводили свій медовий місяць. Звідти вона вже не повернулася, і поховали її у Швейцарії. Не так давно Керрі Веллз, учителька з нашого містечка, їздила в туристську подорож по Європі. А єдине, що пов’язує наше містечко з тим континентом, це могили — могили солдатів і Айрін Кул,— і ота Керрі, озброївшись фотоапаратом, поклала собі обійти їх усі до одної; та хоч півдня проблукала по якомусь гірському кладовищу, проте могили Айрін Кул так і не знайшла, і це аж трохи смішно: спочиває собі дружина судді десь там на гірському схилі й усе так само не хоче нікого приймати.

Коли суддя повернувся додому, справ для нього залишилося не багато, бо за той час до влади в окрузі прийшла зграя політиканів, очолювана Самочинцем Толсепом, і певна річ, ті молодчики аж ніяк не могли дозволити, щоб Чарлі Кул знову засідав у суді. Жаль було дивитися на суддю, показного чоловіка в доладно покроєному костюмі, з чорною шовковою пов’язкою на рукаві та індіанською трояндою в петельці,— жаль було дивитися, як він нидіє без діла: тільки й того, що зайде на пошту чи на часинку загляне до банку. В тому банку працювали його сини — тонкогубі розважливі молодики, навдивовижу схожі на близнят: обидва бліді, мов болотяні мальви, обидва вузькоплечі, з однаковими водянистими очима. Чарлз-молодший, той, котрий полисів, ще навчаючись у коледжі, був заступником голови правління банку, а Тодд, другий син,— головним касиром. Вони анітрохи не скидалися на батька, хіба тільки тим, що обидва одружилися з кентуккійками. І ті невістки забрали в свої руки дім судді, переділивши його на дві половини з різними ходами, а старий, за спільною угодою, жив по черзі то в одного сина, то в другого. Отож не дивно, що його так вабили прогулянки до лісу.

— Дякую, міс Доллі,— сказав він, утираючи рота затиллям долоні.— Давно я не куштував такої смачної курячої ніжки, від самого дитинства.

— Це чи не єдине, чим ми можемо вам віддячити. Ви ж так сміливо заступилися за нас! — В голосі Доллі бриніло глибоке зворушення, затаєна жіночність, і це вразило мене як щось недоречне й негідне; певно, те саме відчула й Кетрін, бо кинула на Доллі докірливий погляд.— Чи не з’їсте ще чогось? Може, шматочок торта?

— Ні, мем, дякую, з мене цілком досить.— Він витяг із жилетної кишеньки годинник з ланцюжком і накинув ланцюжок, наче ласо, на міцну гілку в себе над головою, так що годинник повис на дереві, мов ялинкова прикраса, і його ледь чутне цокання нагадувало биття серця якоїсь крихітної істоти: світлячка чи, може, жабеняти.— Коли чуєш, як минає час, день для тебе триває довше. А я навчився цінувати довгі дні.— Він погладив проти шерстки вбитих білок, що лежали в кутку, згорнуті клубочком, неначе просто поснули.— Точно в голову влучив. Молодець, синку.

Я, звісно, сказав йому, хто насправді підстрелив білок.

— Райлі Гендерсон, он як? — мовив суддя і розказав нам, що не хто інший, як Райлі, сповістив у містечку, де ми переховуємось.— А вони на той час уже розіслали телеграм на добру сотню доларів,— потішено всміхнувся він.— Мабуть, чи не з жалю за тими грішми Віріна й занедужала.

Доллі спохмурніла й сказала:

— Це ж просто безглуздя — отак поводитись, як вони тут. До того розходилися, що ладні були вбити нас, хоч я й не розумію, за що саме і до чого тут Віріна. Вона ж знала, що ми збираємось піти геть і дати їй спокій, я сама казала їй, навіть записку залишила. Та якщо вона захворіла... Суддя, невже вона справді захворіла? Не пригадую я, щоб вона коли-небудь хворіла.

— Ніколи такого не було,— докинула й Кетрін.

— Ну, вона засмутилася, це правда,— відказав суддя трохи зловтішно.— Але Віріна не та жінка, щоб захворіти на щось таке, чого не вилікуєш звичайнісіньким аспірином. Пригадую, колись вона надумала перебудувати наше кладовище й спорудити там щось ніби мавзолей для себе й для всіх Телбоу. То одна з місцевих дам прийшла до мене й каже: «Суддя, чи не здається вам, що Віріна Телбоу зовсім ненормальна? Ви чули, яку величезну гробницю вона хоче собі звести?» А я їй на це: «Ні,— кажу,— ненормальність я вбачаю тільки в тому, що вона збирається витрачати на це гроші, ні на мить не припускаючи, що колись таки справді помре».

— Мені неприємно слухати погане про мою сестру,— сердито мовила Доллі.— Вона все життя працює і заслужила, щоб усе було так, як вона хоче. А коли ми їй чимось не догодили, це наша вина, і нам немає місця в її домі.

В роті у Кетрін заворушилися ватяні кавалки — так, наче вона жувала тютюн.

— Чи це ти говориш, моє серденько Доллі, чи, може, якась святенниця? Він же друг, то й розкажи йому всю правду, як ота-от зі своїм малим плюгавцем хотіла вкрасти наші ліки...

Суддя попросив, щоб йому переклали її слова, але Доллі сказала, що то дурниці, яких не варто повторювати, і, відвертаючи його увагу на інше, запитала, чи він уміє розчиняти білок. Замислено кивнувши головою, він втупив погляд кудись над нами, і його очі кольору стиглих жолудів вдивлялися в облямоване небом листя, що колихалося від легкого вітерця.

— Хто зна, а може, всім нам ніде немає місця. Ми тільки знаємо: десь воно має бути, а якщо знайдем його, то нехай проживемо там хоч мить — і все одно можемо вважати, що нам усміхнулася доля. Можливо, ваше місце саме тут,— промовив він і здвигнув плечима так, наче в небі розплаталися темні крила й кинули на нього холодну тінь.— Та й моє теж.

Так само непомітно, як золотий годинник, ледь чутно цокаючи, відлічував час, день хилився до вечора. Між бронзово-синіми деревами осіннім серпанком потягся річковий туман, оповиваючи все довкруг місячною барвою, і навколо поблідлого сонця замріло світляне кільце, що провіщало недалеку зиму. Проте суддя наче й не збирався іти.

— Дві жінки й хлопчина, самі отут серед ночі? Та ще коли той Джукіс Кендл і всі оті дурні не знати що замислили? Ні, я залишуся з вами.

Немає сумніву, що саме суддя, як ніхто з нас чотирьох, знайшов у хатині на дереві оте своє місце. Любо було глянути на нього, рухливого, наче заячий ніс,— адже він знову