Читати книгу - "Випробування невинуватістю"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Відчинилися двері, вона повернула голову.
– О, ось і Джо.
Джо був русявим юнаком із вузькими губами. Він вислухав пояснення і рекомендування Морін, трохи насупившись.
– Сподівався, із цим уже закінчено, – невдоволено буркнув він. – Перепрошую за таке висловлювання, сер. Але копирсання в минулому до добра не доводить. Така моя думка. Морін не пощастило, це й усе, що ж тут…
– Так, – погодився Калґарі. – Ваша точка зору цілковито зрозуміла.
– Звісно, – не вгавав Джо, – їй узагалі не варто було зв’язуватись із таким хлопцем. Я знав, що він поганий. Про нього вже тоді теревенили. Його двічі було умовно засуджено. Хто так починає, так і продовжує. Спочатку – розкрадання коштів або виманювання заощаджень у жінок, а зрештою – убивство.
– Але це, – вставив Калґарі, – не було вбивством.
– Це ви так говорите, сер, – мовив Джо. Схоже, його зовсім не переконали.
– У Джека Арґайла незаперечне алібі на час скоєння вбивства. Він перебував у моєму автомобілі, я підвозив його до Драймута. Бачте, містере Клеґґ, він не міг скоїти той злочин.
– Може, ні, сер, – кинув Клеґґ. – Але однаково не варто цього ворушити. Перепрошую. Зрештою, він уже мертвий, і для нього це не має ніякого значення. А сусіди знову починають пліткувати й думати всіляке.
Калґарі підвівся.
– Що ж, можливо, ви це сприймаєте саме так. Але існує таке поняття, як справедливість, містере Клеґґ.
– Мені завжди здавалося, – відповів Клеґґ, – що англійський суд найсправедливіший.
– Найкраща система у світі може припуститися помилки, – зауважив Калґарі. – Справедливість, зрештою, в людських руках, а люди мають властивість помилятись.
Коли він залишив їх і йшов вулицею, то почувався стурбованим іще більше, ніж міг уявити. «Чи справді було б краще, – говорив він собі, – якби спогади про той день ніколи не повернулися до мене? Зрештою, як сказав той самовдоволений малослівний тип, хлопець помер. Він постав перед суддею, що ніколи не помиляється. Чи його запам’ятають як убивцю, чи як дрібного злодюжку – тепер для нього байдуже».
Потім у ньому піднялася раптова хвиля гніву. «Та це мусить бути не байдуже для когось! – міркував він. – Хтось мусить цьому зрадіти. Чому не вони? Ця дівчина, що ж, це я можу якось зрозуміти. Можливо, вона захопилася Джеко, та ніколи його не кохала. Напевно, неспроможна нікого кохати. Але всі інші! Його батько. Його сестра, няня… Вони повинні були б зрадіти. Вони повинні були б подумати про нього перед тим, як починати боятися за себе… Так, для когось це мусило б бути не байдуже».
II
– Міс Арґайл? Та, що за другим столиком.
Калґарі якусь мить стояв і дивився на неї.
Акуратна, маленька, дуже тиха й організована. У темно-синій сукні з білим комірцем і манжетами. Чорне волосся із синім відтінком акуратно кучерявиться довкола шиї. Шкіра смаглява, смаглявіша, ніж типова англійська шкіра. Вилиці також менші. Дитя змішаної раси, яке місіс Арґайл прийняла за дочку до своєї родини.
Дівчина підвела свої темні, начебто матові, очі, й вони зустрілися поглядами. Ті очі ні про що не говорили.
Її голос був тихим і приязним.
– Чим можу допомогти?
– Ви міс Арґайл? Міс Крістіна Арґайл?
– Так.
– Моє ім’я Калґарі, Артур Калґарі. Ви, напевно, чули…
– Так. Я чула про вас. Мені батько писав.
– Я б дуже хотів поспілкуватись із вами.
Вона глянула вгору, на годинник.
– Бібліотека зачиняється через півгодини. Зачекаєте?
– Звісно. Чи вийшли б ви кудись зі мною на чашку чаю?
– Дякую. – Вона відвернулась від нього до чоловіка, що стояв позаду. – Так. Чим можу допомогти?
Артур Калґарі відійшов. Він блукав бібліотекою, розглядаючи вміст поличок, увесь час спостерігаючи за Тіною Арґайл. Вона залишалася такою самою спокійною, компетентною, незворушною. Ті півгодини тяглися для нього повільно. Але нарешті продзеленчав дзвоник і вона кивнула йому.
– Зустрінемося за кілька хвилин надворі.
Тіна не змусила його чекати. Вона була без капелюха, лиш у теплому темному пальто. Він запитав, куди краще піти.
– Я не дуже добре знаю Редмін, – пояснив.
– Є одна чайна біля собору. Не дуже хороша, проте з цієї причини там менше люду, ніж в інших.
Вони сиділи за маленьким столиком, і скривлена та знудьгована кельнерка з абсолютною відсутністю ентузіазму вже прийняла їхнє замовлення.
– Тут несмачний чай, – попередила Тіна, наче перепрошуючи, – та я подумала, що ви, можливо, потребуєте трохи приватності.
– Саме так. Я повинен пояснити, з яких причин шукав зустрічі з вами. Бачте, я вже зустрічався з іншими членами вашої родини, враховуючи, так би мовити, дружину… вдову вашого брата Джеко. Ви єдиний член сім’ї, з ким я ще не зустрівся. О, ще є ваша заміжня сестра, звісно.
– Гадаєте, вам потрібно зустрітись із нами всіма?
Це було сказано досить ввічливо, проте в її голосі прозвучала певна відчуженість, що змусила Калґарі почуватися трішки незручно.
– Навряд чи це соціальна потреба, – сухо згодився Калґарі. – І це не просто цікавість. (Хіба?) Це лише бажання особисто висловити всім вам мій глибокий жаль з приводу того, що я не спромігся довести невинуватість вашого брата під час суду.
– Зрозуміла…
– Якщо він був вам дорогий… Він був вам дорогий?
Вона замислилась на мить, а потім відповіла:
– Ні. Не був.
– Проте я чув від усіх, що він мав надзвичайний шарм.
Вона проговорила чітко, проте безпристрасно:
– Я не довіряла йому, і він мені не подобався.
– У нас ніколи не виникало, пробачте, сумнівів, що він убив вашу матір?
– Мені ніколи не спадало на гадку, що могло бути інакше.
Кельнерка принесла чай. А також черствий хліб із маслом, джем – дивну желейну речовину, тістечка – без смаку й неапетитні. Чай був слабенький.
Він сьорбнув свій і мовив:
– Здається, мені дали зрозуміти, що інформація, яку я надав і яка звільняє вашого брата від звинувачення в убивстві, може мати неприємні наслідки. Може принести свіжі… тривоги для вас усіх.
– Тому що справу знову відкриють?
– Так. Ви вже про це подумали?
– Як на мене, батько вважає, що це неминуче.
– Вибачте. Мені дуже шкода.
– Чому ви перепрошуєте, містере Калґарі?
– Ненавиджу той факт, що я – причина ваших нових клопотів.
– Та чи вас би задовольнило ваше власне мовчання?
– Ви говорите про справедливість?
– Так. А ви не про це?
– Звісно. Справедливість видається мені дуже важливою. Тепер… я починаю замислюватись над тим, що, можливо, є речі більш важливі.
– Наприклад?
Він подумки повернувся до Естер.
– Такі, як невинуватість.
Очі її ще дужче потемніли.
– Над чим ви
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Випробування невинуватістю», після закриття браузера.