Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

Тут заграла музика... Команда: "Ро-о-зійдись!!! Сі-і-дай! До ва-го-о-о-нів!.."

Я довго махала і махала рукою...»

Тамара Улянівна Ладиніна,

рядова, піхотинець

«Зарахували мене до полку зв’язку... Нізащо б не пішла у зв’язок і не погодилася б, бо я не розуміла, що це теж воювати. Приїхав до нас командир дивізії, усі вишикувалися. Була у нас Машенька Сунгурова. І от ця Машенька виходить зі строю:

— Товаришу генерал, дозвольте звернутися.

Він каже:

— Ну, звертайтеся, звертайтеся, боєць Сунгурова!

— Рядова Сунгурова просить звільнити її від служби у зв’язку і відрядити туди, де стріляють.

Зрозумійте, ми всі були так налаштовані. Ми уявляли, що те, до чого нас поставили, — зв’язок, то дуже мало, те навіть принижує нас, треба бути тільки на передньому краї.

У генерала відразу сповзла з вуст усмішка:

— Дівчаточка мої! (А ви б бачили, які ми були тоді — не їли, не спали, словом, він уже не як командир, а як батько з нами заговорив.) Ви, напевно, не знаєте своєї ролі на фронті, ви — наші очі й вуха, армія без зв’язку, наче людина без крові.

Машенька Сунгурова першою не витримала:

— Товаришу генерал! Рядова Сунгурова, як штик, готова виконувати будь-яке ваше завдання!

Ми її потім так до кінця війни і звали: "Штик".

...У червні сорок третього на Курській дузі нам вручають прапор полку, а наш полк, сто двадцять дев’ятий окремий полк зв’язку шістдесят п’ятої армії, уже був на вісімдесят відсотків жіночий. І ось я хочу розповісти, щоб ви мали уявлення... Зрозуміли... Що в наших душах діялося, таких людей, якими ми були тоді, напевно, ніколи вже не буде. Ніколи у світі! Таких наївних і таких щирих. З такою вірою! Коли прапор отримав наш командир полку і дав команду: "Полку, на прапор! На коліна!", усі ми відчули себе щасливими. До нас ставляться з довірою, ми тепер такий полк, як усі, — танковий, стрілецький. Стоїмо і плачемо, у кожної очі сльозами налилися. Ви зараз не повірите, з цього потрясіння весь мій організм напружився, моя хвороба, а я захворіла на "курячу сліпоту", це в мене від недоїдання, від нервової перевтоми сталося, так ось, моя "куряча сліпота" минула. Розумієте, я наступного дня стала здоровою, я одужала, ось через таке потрясіння усієї душі...»

Марія Семенівна Каліберда,

старший сержант, зв’язкова

«Тільки-но стала дорослою... Дев’ятого червня сорок першого року мені виповнилося вісімнадцять років, я стала дорослою. А за два тижні почалася ця клята війна, навіть за дванадцять днів. Нас відправили на будівництво залізниці Гагра — Сухумі. Зібрали саму лише молодь. Я запам’ятала, який ми їли хліб. Муки там майже не було, всього намішано, а більш за все — води. Полежить цей хліб на столі, і біля нього калюжка збирається, ми злизували її язиком.

У сорок другому році... Я добровільно записалася на службу до евакосортувального госпіталю три тисячі двісті один. Це був дуже великий фронтовий госпіталь, який входив до складу Закавказького і Північно-Кавказького фронтів і окремої Приморської армії. Бої йшли дуже запеклі, поранених було багато. Мене поставили на роздачу їжі — ця посада цілодобова, вже ранок і треба подавати сніданок, а ми ще роздаємо вечерю. За кілька місяців поранило в ліву ногу — скакала на правій, але працювала. Потім ще додали посаду сестри-господині, це теж треба бути на місці цілодобово. Жила на роботі.

Тридцятого травня сорок третього року... Саме о першій годині дня був масований наліт на Краснодар. Я вибігла з будівлі подивитися, чи встигли відправити поранених із залізничного вокзалу. Дві бомби влучили в сарай, де зберігалися боєприпаси. Перед моїми очима ящики злітали вище шестиповерхового будинку і розривалися. Мене ураганною хвилею відкинуло до цегляної стіни. Знепритомніла... Коли прийшла до тями, був уже вечір. Підвела голову, спробувала стиснути пальці — начебто рухаються, ледь-ледь продерла ліве око й пішла до відділення, вся в крові. У коридорі зустрічаю нашу старшу сестру, вона не впізнала мене, спитала: "Хто ви? Звідки?" Підійшла ближче, охнула й каже: "Де тебе так довго носило, Ксеню? Поранені голодні, а тебе немає". Хутко перев’язали голову, ліву руку вище ліктя, і я пішла по вечерю. В очах тьмяніло, піт лився градом. Почала роздавати вечерю, впала. Привели до тями, і тільки чую: "Швидше! Швидше!" І знову — "Швидше! Швидше!"

За кілька днів у мене ще брали для тяжкопоранених кров. Люди вмирали...

...На війні я так змінилася, що коли приїхала додому, то мама мене не впізнала. Мені показали, де вона жила, я підійшла до дверей, постукала. Відповіли:

— Хто там?

Я увійшла, привіталася і кажу:

— Пустіть переночувати.

Мама розтоплювала піч, а два моїх молодших братики сиділи на підлозі на купі соломи, голі, нічого було вдягнути. Мама мене не впізнала і відповідає:

— Ви бачите, громадяночко, як ми живемо? Поки не стемніло, пройдіть далі.

Підходжу ближче, вона знову:

— Громадяночко, пройдіть далі, поки не стемніло.

Нахиляюся до неї, обіймаю і кажу:

— Мамо-мамочко!

Тоді вони всі на мене як накинуться... Як заревуть...

Тепер я живу в Криму... У нас усе потопає у квітах, я щодня дивлюся з вікна на море, а в душі неймовірний біль, у мене досі не жіноче обличчя. Я часто плачу, я щодня стогну. Щодня у своїх спогадах...»

Ксенія Сергіївна Осадчева,

рядова, сестра-господиня

Про запах страху і валізи цукерок