Читати книгу - "Мондеґрін"

перші дні, — тільки смішний початок шляху незворотних змін. Смішний, тихий, незграбний, як дитина, що тільки вчиться ходити, чи як молода війна, що тільки-тільки робить перші кроки і сама ще невпевнена в собі. Але вже за кілька тижнів вони навчаться таких речей, які ніколи не висвітлить Упорядник у посібнику російськомовних продовжувачів Камасутри (бо Лєна не така жінка, щоб це стало можливо, вона ж незабаром одружується (вже одружилася). До речі, хто його знає навіщо. І вже після того, як почнеться війна (почалася та триває), а її чоловік піде в «ополчєніє» (гроші невеликі, але ж, але ж), вона якось увечері раптом згадає Упорядника. Сумні сірі очі, смішна звичка кожного разу запитувати, чи вона кінчила, чи ні, його смерть (минула, майбутня). Десь недалеко від центру міста після проукраїнської ходи навесні 2014 року його сильно поб’ють молоді люди в балаклавах. Самотужки дістанеться додому, але після того проживе лише тиждень. Від Упорядника у Лєни залишилися тільки спогади та посібник із сексу, який він встиг закінчити перед самою війною. Зараз вечір. Тиша, але при цьому відчутно, як десь за містом стріляють. Вона роздивляється схеми розташування сексуальних партнерів одне відносно одного. Читає, плаче. Це цінна річ — Камасутра під час війни), про ці речі ніколи не думають кіноактори, їх не уявляє більшість студенток благословенного Універсуму. Сивий і втомлений життям Габа занурився у світ тихих дотиків, безкінечного ідіотського сміху, кумедної ніжності та безумовної приреченості, що майоріла попереду так ясно і просто, як сині дитячого розміру трусики та величезні, порівняно з трусиками, жовті шкарпеточки Сосіпатри. Є в житті речі, здатні одночасно викликати сльози і сміх.

***

Але ж спочатку була лаборантська, чи то пак підсобка. Великий старий стіл, що пам’ятає смерть Сталіна. Збляклі шпалери, які наклеювали на ці стіни, мабуть, ще в холодне літо п’ятдесят третього. Грудою під стіною лежать папки з документами. Час, зупинений у паперах. Старі й нікому не потрібні дипломні та курсові роботи людей, які вже й не пам’ятають про свою alma mater. Для кого все це писалося? Навіщо? Мільйони втрачених митей, марнота сподівань, молодість, що пішла порохом петром олексійовичем.

Нереалізовані примірники підручників, які роками видавали викладачі гуманітарних кафедр. «Поетичні доробки міньйонів Генріха III», «До питання про прикметники на слов’янських весіллях», «Проблеми мовознавства та промислове виробництво Надволжя», «Матірні займенники Ворошиловграда», «Хіба ревуть воли як гамлетівське питання», «Тичина як Тютчев».

У шафі дзеленчать між собою бокали, тарілки, цинові солдати, стопки, порцелянові балерини, спижеві бюсти Фердинанда де Соссюра та Бодуена де Куртене. Останні обговорюють кафедральну пиятику, що гуділа тут минулого тижня. Пахне пилом, папером, дешевою кавою, залишками обіднього гот-доґа, дешевим тютюном, мокрим асфальтом Університетської вулиці, дорожнім рухом, сірим дощовим небом, в якому іноді проглядає весняне сонце, та липами, що вдивляються в університетське життя п’яте десятиріччя поспіль.

Приблизно о п’ятій вечора вона тихенько відкрила двері підсобки і засунула в утворену щілину голову. Побачила Габу — щось читає. Задоволено всміхнулася, витягнула себе з кімнати, оглянула порожній коридор, знову занурила обличчя в підсобку, подумала. Потім відчинила двері ширше і тихесенько ввійшла. Причинивши двері, на мить знову задумалася. Потім зачинила їх на великий, замазаний зеленою фарбою гачок і стала прямо перед Габінським, як лист перед травою.

— Добрий вечір, Габрієлю Богдановичу, — вимовила вона трішечки навіть печально, — а це от я. Такі справи.

Габінський повільно підняв очі. Постать під дверима не була постаттю людини. Істота, що дивилася на нього, ніколи, власне, й не належала до роду sapiens sapiens. Воно було щось інше. Але, незважаючи на маленький зріст, велике та могутнє. Щось таке, від чого по шкірі Габінського пробіг чи то мороз, а чи то жар.

— Хто ти? — запитав він, сам не усвідомлюючи, що каже, почервонів, хотів якось виправитися, але дівча зовсім не образилося.

— Ой, — підплигнула вона, — Бог з вами! Це ж я, Сосіпатра, студентка такого-то факультету, університету імені Стуса. Андерсена почитала, письменник непоганий, але жахливий, плутаний і сумний. Мені його в дитинстві давали читали. Дуже лячно і незрозуміло все в нього відбувається. — Вона замовкла, для чогось зробила кніксен і без запрошення присіла на стос папок у закутку біля шафи. — Хоча, з іншого боку, він же для дітей писав. Для дітей так і треба.

— Чому це? — зацікавився Габа.

— Їх потрібно лякати, аж доки з них люди не вийдуть, — пояснила Сосіпатра. — А можна я зроблю нам кави?

— Кави? — Габа глянув у вікно, з якого потужно потягнуло цвітом абрикоси та смородом із заводу. Сонце проступило з-за хмар, як великий металургійний Prunus armeniaca. Хотілося схопити його і вичавити жовтий сік із м’якоттю, щоб він потік вулицями й пагорбами міста, залив річку та ставки, а вночі застиг, густий і жовтий, на свіжо-зеленому вбранні травня. Габінський підвівся, причинив вікно.

— Я сама! — воно побігло до чайника, перевірило рівень води, увімкнуло, підплигнуло кілька разів на місці й засміялося.

Габінський сів на стару продавлену канапу, що пахла чи то блошицями, чи коньяком, і закурив.

— Сьогодні, пане Габрієлю, як шалена бігала я по магазинах, — повідомила Сосіпатра і помотала вухами, — це називається шопінґ. Ви знали? — Тричі гойднула сідницями вправо і вліво та запитливо глянула на Габу, чи помітив він цей фортель, чи ні, зауважила, що не помітив, коротенько позіхнула. — Не люблю вчитися навесні. Вам подобаються мої панчохи? — вона насипала в чашки кави й цукру, обернулася до Габи і підняла спідницю. Габінський мовчки роздивлявся стрункі ноги, божевільні цяточки в очах, зачароване смішне і неймовірно красиве обличчя (кумедне й прекрасне — категорії несумісні, але не в цьому випадку). З піднятою спідничкою вона простояла не менше хвилини, дивлячись в очі Габінському.

— Вже можна опускати, — нарешті кивнув він, — я все роздивився як слід.

— І що можете сказати? — спідниця повільно опустилася. — Це коштувало мені стільки-то грошей. Ви знаєте, для чого я їх придбала?

— Для чого?

— Хотіла вам сподобатися. Я вам подобаюся? — Сосіпатра взялася руками в боки і покрутилася на місці. — Бачите, яка маленька, бачите? Хороша, так? А от тут, бачите, в мене є живіт, маленький, але він є. Пахне імбиром і сонцем. Бачите?

— Бачу, — засміявся Габінський, кров била в скроні так, що він майже нічого не чув.

— У мене дуже-дуже гарні груди, можна я вам покажу?

— Сосіпатра, — Габінський повільно рухав гумовими зледенілими губами, — ви заміжня жінка. А я — ваш викладач.

— Так! Дійсно! Все так чудово складається. Я про це весь час думаю.

— Що саме в цьому чудового?

— Ви мешкаєте