Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

У липні 1939 року до Парижа прибула його маленька донечка. Де вони з нею жили і як давали собі раду, я не знаю. У серпні Леон винайняв кімнату на вулиці Місячній, у худому високому будинку на вузькій вулиці. Тут він мешкав, коли Німеччина напала на Польщу 1 вересня. Через кілька днів Франція і Британія оголосили Німеччині війну, і зв’язок з Ритою ускладнився, оскільки Відень був на території ворога. Жодних листів не збереглося, лише фотографія їхньої дочки, яку він надіслав Риті у жовтні. «Руті біжить назустріч кращим часам», — написав Леон на звороті світлини. Він також додав кілька ласкавих слів для інших родичів, не знаючи, що вони виїхали до Англії.

Рут, Париж, 1939 р.

Леон довірив піклування про дочку іншим людям і записався до французького війська, аби приєднатися до боротьби проти Німеччини. Він отримав від військової адміністрації посвідчення, в якому вказувалося, що він електрик за фахом. У березні 1940 року він приєднався до Troisième Régiment de Marche de Volontaires Étrangers (Третій піхотний полк іноземних добровольців), відгалуження Іноземного легіону. Через кілька днів по тому Леона перевезли до навчального табору на південно-західному узбережжі, неподалік від Піренеїв і кордону з Іспанією. Табір було розбито на Ком Баркарес, довжелезній піщаній косі, що відділяла Середземне море від великої прісноводної водойми. Сьома рота, до якої він належав, складалася з кількох тисяч чоловіків, що зібралися з усієї Європи. Тут були іспанські республіканці{46}, комуністи і євреї з Угорщини, Чехословаччини і Польщі. Леон зберіг кілька фото з тих часів, на яких виглядає бездоганно — у крисатому капелюсі, бриджах і шинелі.

Леон, Баркарес, 1940 р.

За місяць його перевели до резервного особового складу, вважаючи, що тридцять п’ять років — це занадто поважний вік для участі у бою. Ще через кілька тижнів Німеччина увійшла до Франції, Бельгії і Голландії, колишній полк Леона було перейменовано у Двадцять третій RMVE і перекинуто на північ для активної участі у боях проти німців під Суасон і Пон-сюр-Іонн. Військові дії завершилися 22 червня перемир’ям. Полк було розпущено.

Леон вже повернувся до Парижа, коли туди увійшли німці 14 червня 1940 року, через що багато парижан тікали з міста. За лічені тижні дороги поза межами Парижа спорожніли, а над столицею нависла «атмосфера продажності»{47}. Німецькі солдати захоплювали ресторани на Єлисейських полях, а юні представники «Гарде Франсе» (Gardes Françaises французького аналога Гітлер’югенд) продавали примірники «О Пілорі» (Au Pilori) — антисемітського і антимасонського тижневика, який закликав жорстоко лінчувати Леона Блюма і Едуара Даладьє.

Леон працював у мовній школі, École Saint-Lazare, на вулиці Святого Лазаря, 102. Тут стали в пригоді його знання німецької. Серед його паперів я знайшов записку від директора школи, пана Едмона Мельфі, яка підтверджувала, що Леон виконував обов’язки вчителя. Рут відправили до підпільного притулку за межами Парижа, поблизу Медона. Їй було два рочки, вона вміла ходити, але ще не говорила. Її переховували у яслах приватного дитячого садочка під назвою «L’Aube de la Vie» («Зоря життя»).

Це було першим місцем з кількох, де вона тоді переховувалася, усі сліди спогадів про нього стерлися з її пам’яті. Впродовж наступних чотирьох років моя мати була дитиною, яку переховують чужі люди, яку розлучили з батьком і якій дали вигадане ім’я Жослін Тіві.

14

У Леона зберігся лише один документ, який містив хоч якусь інформацію про цей підпільний дитячий притулок: поштова листівка, на якій зображена молода жінка з широкою усмішкою. Вона мала на собі жакет у тонку смужку, білу блузку і великий чорний бант на шиї. Волосся в неї було темне, зав’язане ззаду. Вона була доволі симпатичною.

На звороті поштівки її рукою було написано кілька слів: «Татові Рут, з найкращими побажаннями і засвідченням дружніх почуттів, С. Монжен, директор дитячого притулку “Зоря життя”, Медон (Сона і Уаза)».

З ратуші Медона мене скерували до муніципального архіву, де збереглися дані про дитячий притулок. Між 1939 і 1944 роками мадемуазель Можен піклувалася про кількох маленьких дітей у своєму домі на вулиці Лавуазь', 3. Це був невеликий окремий будинок із загородженим садком, розташований у центрі міста. «Ми не знайшли жодних слідів перебування Рут Бухгольц у журналі, де записано дані про дітей, що були під опікою цієї “няні”, — повідомила мені мадам Ґрейє. — Можливо, її було зареєстровано у муніципалітеті під іншим ім’ям». Таке тоді часто практикувалося. Вона надіслала мені список усіх дітей, зареєстрованих у притулку, починаючи з вересня 1938 року (першим у списку був Жан-П’єр Соммер) і до серпня 1942 року (останній запис — Алєн Рузе). З двадцяти п’яти дітей дівчаток було восьмеро. Якщо Рут і була у списку, то під таємним ім’ям. Більш імовірно, її взагалі не реєстрували у журналі.

15

У Жовкві, за тисячу миль на схід від Парижа, одна жінка, яка жила на вулиці, на якій народилася Мальке, розповіла мені іншу версію тих подій 1939 року. Дев’яносторічна Ольга, якій було шістнадцять, коли у вересні 1939 року прийшли німці, детально розповіла про окупацію Польщі, адже була безпосереднім свідком цих подій. Вона ділилася своїми спогадами, стоячи біля величезного казана з тушкованою капустою, обмотаного для захисту від осіннього холоду шаром туго зав’язаних яскравих хусток.

«Я вам скажу правду, — повіла Ольга. — У містечку Жолкєв було, мабуть, десять тисяч людей, половина з яких — євреї, решта — українці і поляки. Євреї були нашими сусідами; ми дружили з ними. Тут був лікар, якого усі поважали, ми приходили до нього. Був майстер-годинникар. Чесною і порядною людиною і був кожен із них».

Батько Ольги добре ладнав з євреями. Коли у 1919 році Польща стала