Читати книгу - "Аліса на суді Осіріса, Вадим Смикодуб"

Зала заворушилася.

- Це блюзнірство! – обурився птахоголовий бог, зрозумівши, що вона має намір зробити. – Це втручання!

Анубіс напружився, мов звір перед стрибком. Головний суддя із зеленим обличчям виглядав розгубленим, і лише у погляді Ісіди А. прочитала захоплення.

Дівчина вдихнула. Вперше не для того, щоб заспокоїтися, а щоб зосередитися. Якщо блокнот фіксує все, що з нею відбувається, то вона може вписувати у нього і те, що має статися. Поміняти причину та наслідок місцями.

Вона схилилася над аркушем і вивела перше речення. Рукою, в якій перо ще блищало живим чорнилом її власного серця. Писати виявилося напрочуд легко, хоча ніколи раніше до цього вона не писала пером, і до того ж була шульгою, і через це боялася власною рукою розмазати написаний текст.

«Усі довкола завмерли та замовкли, даючи мені можливість подумати».

І світ послухався.

У ту ж мить Зала наповнилась абсолютною тишею. Жоден суддя не ворухнувся. Анубіс завмер з напівпіднятою рукою. Жовтошкіра богиня теж зупинилася в русі. Навіть Амат застигла, перетворившись на чорну скульптуру в тумані. Час зупинився.

А. сиділа посеред зали, зі своїм серцем у одній руці, та пером у іншій, і верше за усе своє життя відчувала, що вона не персонаж, а автор.

Дівчина могла розчерком пера перетворити усіх суддів на ропух, а підсудну жінку проголосити новим верховним суддею; могла перенести сюди змія Апепа та заповнити Залу Двох Істин хаосом; могла сама вирости до стелі на розтрощити все довкола…

Могла, але не зробила, бо вона була уособленням Порядку, та чітко зрозуміла, що має зробити.