Читати книгу - "Дитя песиголовців"

Тоді він озирнувся на неї:

— Ну ж бо, чого стоїш — хутко! — І сам помчав, просто назустріч м’ячу.

Вона стояла. Просто не могла рушити з місця, все це нагадувало безглуздий сон, коли знаєш, що в темній кімнаті на тебе чатують клоуни із щурячими зубами чи хижа люстра, — та все одно заходиш.

Раптом вона почула музику — щось типу класики, розмірене, плавне, заколисуюче. Спершу подумала: радіоприймач у будиночку сторожа, — та ні, джерел було кілька, одне — зовсім неподалік від Марти.

Вона підвела голову й побачила на стовпі, просто під ліхтарним ковпаком, воронку гучномовця. Причепили її туди зовсім недавно і зробили це недбало; глянцеві, жирні дроти тягнулися в усі боки, наче коріння рослини-паразита.

М’яч тим часом застрибнув на мармурову плиту і завмер — наче разом із Мартою прислухався до симфонії. Потім почав хитатися з боку на бік, ворушачи краями розпоротого шва, нарешті — завертівся проти годинникової стрілки, дедалі швидше, і батько, опинившись на півшляху до нього, відсахнувся й позадкував, а потім прожогом кинувся до широкої стели із чиїмось носатим, підбородистим профілем.

Не встиг.

Рвана рана на заокруглому боці розійшлася, краї вивернулися, наче губи, — і назовні злетів строкатий розсип чогось дрібного, шурхотливого.

Марта дивилася й не вірила власним очам.

У жовтому світлі ліхтаря, посеред могил, танцювали тисячі сяючих часточок. Конфетті. Нескінченний дощ із конфетті.

Батько стояв спантеличений, прикриваючи ліктем обличчя, потім зморгнув, і шматочки фольги, що осіли в нього на віях, посипалися просто під ноги.

Марта розреготалася, він безпорадно обернувся, провів п’ятернею по волоссю, махнув рукою і пішов геть від м’яча, який і далі вистрілював у повітря порцію за порцією. А з динаміків знай лунала собі симфонія, що обіцяла незабаром зиму, і свята, новорічні ялинки, сніг, подарунки, нове життя…

— Весело тут у вас! — сказала Марта. — А я, знаєш, повірила…

Вона стала навшпиньки і струсила з його плечей залишки конфетті.

На мить їй здалося, батько от-от посміхнеться, але він тільки сказав:

— Просто пощастило. Тут ніколи не вгадаєш заздалегідь, це ж від них не залежить. Із таким само успіхом могла бути бомба на радіоуправлінні, якась жива тварюка на кшталт велетенського їжака чи просто чиясь відірвана голова. Що завгодно. А свисток… бачиш, я після тієї кулі… дивно: говорити можу, а свистіти чи толком грати на флейті — ні, звук виходить через отвір…

— І звідки вони, по-твоєму, беруться? — Марта вирішила не загострювати на темі флейти, не цього разу. — Бомби, їжаки, відірвані голови — звідки? Самозароджуються, чи що?

— Саме це я і хотів тобі показати. Але, може, і добре, що не показав. Хтось сьогодні заснув завчасно — і краще би нам не ризикувати. Ходімо. — Він легенько обійняв її за плечі, Марту знову пройняло холодом, і вона ледве стрималася, щоб не скинути його долоню.

— В цьому, — казав батько, поки вони прямували до брами, — в цьому-от і вся сіль. Коли потрапляєш за річку, ти змінюєшся, навіть якщо куля пролітає мимо. Іноді мені здається, що зміни починаються ще раніше, відтоді, як вдягаєш однострій і береш у руки зброю. Починаєш по-іншому дивитися на світ. По-іншому розмовляти, ходити, їсти, пити. По-іншому спати.

Він помовчав. І нарешті прибрав руку.

— З певного моменту ти просто не можеш собі дозволити заснути по-справжньому. Так чи інакше, намагаєшся не втрачати зв’язку із реальністю. Тому що від твоєї реакції може залежати життя — твоє і твоїх побратимів. Від того, як швидко ти вихопиш зброю, як швидко вистрелиш. Або — чи встигнеш вистрибнути з машини до того, як її розрубає косами роксолан. У твої сни просочуються звуки з реального світу — ну, знаєш, як воно буває: молодший Кірик бігає у тебе над головою, а тобі сниться, що неподалік пробігає стадо слонів.

Марта посміхнулася, але він цього, здається, не помітив.

— А потім настає момент, коли межа стирається. Ти не розрізняєш, де фрагменти сну, а де — дійсності. Все стає розмитим, несправжнім. Зворотним.

— Навіть куля в сердці, — тихо сказала Марта.

— Із цим, на щастя, не так просто. Але після того, як ти помер… Чула колись вираз «мертві не сплять»? Це правда. Бувають, звісно, періоди… різні. Одні більше схожі на сон, інші на дійсність. — Він похитав головою, самотня сріблинка конфетті зірвалася і, виблискуючи у світлі ліхтарів, закружляла просто над ним. — Ніколи не думав, що безсоння сприйматиму як порятунок. А тепер виходить, що мені ще пощастило — мені, а не тим, іншим, які повернулися живими. Бо вони бачать справжні сни… А якщо, — додав батько, — якщо ти був за рікою, нічого доброго тобі не насниться. Частіше — те, що ти бачив на тому березі. Чи те, про що тобі розповідали інші. Чи — те, чого ти не бачив і про що тобі не розповідали, але чого ти саме через те й боїшся найбільше у світі. Навіть більше за смерть і Кіновар.

Він помовчав, дивлячись у ніч. Можливо, подумала Марта, він бачить там щось… когось. А про мене взагалі забув. Вирішив, що я йому снюся.

— Тоді ми не знали, здогадатися не могли. Нам здавалося, це нормально — на війні й не таке стається. І тим більше — як ми тоді думали — це не через нас. Та в тому й суть: неможливо лишитися непричетним. І це навіть не питання провини, провина — штука відносна, суб’єктивна, — це питання залученості. Те, що відбувається, залежить і від тебе теж, завжди — і від тебе! Наші мрії, наші страхи, наші сподівання — вони змінюють цей світ, змінюють нас. Тільки не думай, що я повернувся і перетворився на якогось недоумкуватого проповідничка. Я кажу про конкретні, матеріальні речі. Ми повернулися з війни, навіть якщо ніхто тут вголос не називає її війною. І ми повернулися не з порожніми руками.

Тепер він зупинився і подивився їй в обличчя — і на серці в Марти занило. Їй хотілося кинутися до батька й обійняти його — і водночас бігти від нього якомога далі, і ніколи, ніколи, ніколи більше не бачити, не чути, навіть не згадувати про нього.

— Ми принесли війну із собою, — сказав він спокійно. — Кожен. Навіть ті, хто втратив пам’ять, потрапивши під «грифонову слину». І не важливо, чи повернулися ми з колючим хлистом замість руки, казанком горілої каші замість легенів чи з чужими голосами замість власного — або не отримавши жодного поранення. Війна все одно сидить у нас глибоко, наче уламок снаряда, який не можна витягти, не вбивши при цьому пацієнта. Ті з нас, хто ще живий, можуть розмовляти, сміятися, любити точнісінько так само, як звичайні люди. Найсильнішим узагалі вдається забути про неї. Але коли вони сплять, до них приходять