Читати книгу - "I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі"

Марс перемагає у війні проти Землі. Та проти Поясу. Або ти

летиш до ОПА — вони перша надія Поясу на незалежність, а ще

вони — зграйка прибацаних фанатиків, половина з яких усерйоз

переконана, ніби ми можемо протриматися без Землі. Й будь

певен: вони, найімовірніше, тебе також пристрелять на місці.

Або ти всім усе розказуєш і вдаєш, попри будь-які наслідки, ніби

твої руки чисті.

— Це буде правильне рішення.

— Друзяко, у тебе нема правильних рішень. Перед тобою вибір

із цілої купи, одне з яких може виявитися трохи менш

неправильним.

Голденова процедура добігла кінця. Капітан витягнув голки зі

своєї руки й дочекався, поки довгі металеві мацаки повернуться

на місце. Поки він опускав рукав, його похмурий погляд

полагіднішав.

— Люди мають право знати, що відбувається, — повторив

Голден. — Твої аргументи зводяться до того, що люди надто

дурні, аби правильно розпоряджатися інформацією.

— А що, хтось розпорядився твоєю інформацією інакше, ніж

використав її як привід постріляти в когось, кого вже ненавидів?

Подарувавши їм нову причину вбивати одне одного, ти їх не

зупиниш... Капітане, ти почав ці війни. І це не означає, що ти

спроможний їх зупинити. Але принаймні спробуй.

— І як мені це зробити? — напруга в його голосі видавала

злість. Або молитву.

Щось зрушилося у Міллеровому животі, якийсь запалений

орган заспокоївся достатньо, аби стати на своє законне місце.

Міллер навіть не підозрював, що було щось не так, як треба —

аж раптом усе стало, як треба.

— Ти запитуєш себе «що далі?». А краще запитай себе: «Що

зробила б Наомі?».

Голден хрипко розреготався.

— Оце так ти приймаєш усі рішення?

Міллер дозволив своїм повікам заплющитися. Він бачив

Джульєтту Мао — на дивані своєї старої нори на Церері.

У відчайдушній сутичці з командою стелс-корабля. У душовій

кабінці, понівечену іншопланетним вірусом.

— Приблизно так, — зізнався Міллер.

* * *

військових пресрелізів, надійшло вночі. Провід ОПА, який

контролював

станцію,

оголосив

про

викриття

групи

марсіянських шпигунів. На відео було видно тіла, що вилітають

із вантажних шлюзів — здається, старі доки у шостому секторі.

На такій відстані жертви мали майже безтурботний вигляд.

Відео перемкнулося на голову служби безпеки. Капітанка

Шаддид, здавалося, постаріла. Посуворішала.

— Ми шкодуємо про необхідність таких дій, — повідала вона

всій Сонячній системі. — Але йдеться про нашу свободу, і тут не

може бути компромісів.

«Ось до чого дійшло, — подумав Міллер, чухаючи

підборіддя. — Погроми. Відрубаємо ще сотню голів, ще тисячу

голів, ще всього десять тисяч голів. І тоді здобудемо свободу».

Дзенькнув попереджувальний сигнал, і за мить гравітація

змістилася на кілька градусів ліворуч відносно Міллера. Зміна

курсу. Голден нарешті вирішив.

Міллер знайшов капітана в командному центрі: той сидів на

самоті перед терміналом. Екран підсвічував обличчя знизу, затінюючи очі. Капітан також, здавалося, постарів.

— Уже виклав усе в ефір? — запитав Міллер.

— Та ні. У нас лише один корабель. Ми розповімо про цю

штуку та що вона у нас є — і нас приб’ють швидше, ніж

«Протоген».

— Напевно, ти правий, — Міллер крекнув, опускаючись перед

незайнятим терміналом. Крісло на кульових шарнірах беззвучно

змістилося під ним. — І ми кудись летимо.

— Я нікому не довіряю. І нікому не довірив би цей сейф.

— Напевно, це розумне рішення.

— Лечу на станцію Тайко. Там є одна людина, якій я... довіряю.

— Довіряєш?

— Виявляю найменше недовіри.

— Наомі вважає це правильним рішенням?

— Не знаю. Не запитував. Але гадаю, що так.

— Майже вгадав, — прокоментував Міллер.

Голден уперше зиркнув на нього з-за монітора.

— А ти що, знаєш, яке рішення було б правильним?

— Ага.

— І яке ж?

— Скинути сейф довгою параболою на Сонце і