Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

до таборів двоє американських льотчиків. 1954 року колишній військовополонений німець розповів американським слідчим, що він зустрічав двох службовців Військово-повітряних сил США у таборі для військовополонених у Республіці Комі неподалік міста Ухти 1949 року. Це були пілоти американського літака, який зазнав аварії в районі українського міста Харкова. Їх було звинувачено у шпигунстві і, як можна зрозуміти зі слів німця, відправлено на каторжні роботи. Один начебто загинув у таборі від рук тамтешніх кримінальних в’язнів. Іншого пізніше забрали, можливо в Москву[1693].

Приглушеніші і страшніші історії можна почути у Республіці Комі. За місцевою легендою, у 1940-х роках на одному з місцевих лагпунтктів — Седвож, теж поблизу Ухти, була група англійців (принаймні англомовних ув’язнених). Як розповідає один місцевий мешканець, то були англійські шпигуни, в кінці війни скинуті з парашутами на територію Німеччини. Їх взяли в полон, допитували, а потім відправили до таборів ГУЛАГу в обстановці суворої секретності — бо, все ж таки, Великобританія і СРСР під час війни були союзниками. Свідчень правдивості цієї історії небагато: місцева назва лагпунткту «Англійська колонія» і єдина згадка у Московському військовому архіві про «десятьох шотландців» у таборі для військовополонених у цій місцевості[1694].

Завдяки всім цим нововведенням після війни ГУЛАГ не почав занепадати. Навпаки, він розширився і досяг свого піку на початку 1950-х років. Згідно з офіційною статистикою, на 1 січня 1950 року в таборах і колоніях ГУЛАГу утримувався 2 561 351 в’язень — на мільйон більше, ніж за п’ять років до того, 1945 року[1695]. Зросла і кількість спецпоселенців — через великі депортації з Прибалтики, України і Молдавії, що мали на меті завершення «совєтизації» цих територій. Приблизно в цей же час НКВД, раз і назавжди, вирішило непросте питання майбутнього засланців — проголосивши, що всі депортовані переселяються «безстроково» («на постійне місце проживання») — разом з дітьми. На початок 1950-х років кількість засланців приблизно зрівнялася з кількістю в’язнів у таборах[1696].

У другій половині 1948-го — першій половині 1949 років на колишніх в’язнів ГУЛАГу чекала нова біда: арешти, чи точніше — повторні арешти, у першу чергу тих, кого було ув’язнено в 1937–1938 роках з десятирічними термінами і щойно звільнено. Ці повторні арешти були систематичними, ретельними і на диво безкровними. Рідко коли в цих нових справах проводилися слідства; щодо більшості арештованих вони були лише формальністю[1697]. В’язні у Колимському краї зрозуміли, що щось тут не так, дізнавшись, що арештовують «політичних», прізвища яких починаються першими трьома літерами алфавіту: очевидно, таємна поліція повторно арештовувала людей в алфавітному порядку[1698]. Ніхто не міг сказати, страшно це чи смішно. Євгенія Гінзбург пише, що коли «в тридцять сьомому воно — злодійство — виступало у монументально-трагічному жанрі… [то] тепер, у сорок дев’ятому, Змій Горинич, позіхаючи від пересичення і нудьги, не поспішаючи, складав алфавітні списки знищуваних…»[1699].

Повторно арештовані, як би це приголомшливо не звучало, згадують своє почуття байдужості. Перший арешт був шоком, але й наукою: багато хто таким чином вперше побачив, що насправді являє собою політична система їхньої країни. Другий арешт вже не супроводжувався таким відкриттям. «Тепер, у сорок дев’ятому, я вже знала, що страждання очищає тільки у певній дозі. Коли воно затягується на десятиліття і вростає у будні, воно вже не очищає. Воно просто перетворює на шматок дерева»[1700].

Коли по неї прийшли вдруге, Ольга Адамова-Сліозберг спершу пішла до комори, щоб узяти речі, а потім зупинилася. «Навіщо мені брати з собою речі? — подумала вона — Вони знадобляться дітям. Адже цілком ясно, що я не житиму. Вдруге це пережити?»[1701] Вдруге арештували і дружину Льва Разгона, він зажадав пояснення причин. Коли йому сказали, що її засудили за ті самі злочини, що й раніше, він зажадав подальших пояснень:

«— Адже вона відбула покарання за те, за що була арештована у тридцять сьомому.

А за законом хіба можна карати двічі за один і той самий злочин?

Полковник здивовано на мене подивився.

— По закону, звичайно, не можна. Але при чому тут закон?..»[1702]

Більшість повторно арештованих не посилали назад до таборів, а відправляли на заслання — зазвичай в особливо віддалені й малонаселені райони країни: на Колиму, у Красноярський край, Новосибірську область і до Казахстану[1703]. Там на них чекала неослабна нудьга і зневага з боку місцевих мешканців. Тут засланців вважали «ворогами», їм було тяжко знайти житло і роботу. Ніхто не хотів мати справи із шпигунами і саботажниками.

Жертвам сталінський план видавався доволі ясним: нікому з вироком за шпигунство, саботаж чи політичну опозицію у будь-якій формі ніколи не буде дозволено повернутися додому. Навіть у разі звільнення їм видадуть «вовчі білети», які заборонятимуть селитися поблизу великих міст, а самих їх будуть постійно арештовувати[1704]. ГУЛАГ і система поселень, яка його доповнювала, більше не була тимчасовим покаранням. Для тих, хто до сюди потрапляв, вони ставали способом життя.

Проте війна дійсно справила на систему таборів значний вплив, хоча цей вплив і тяжко виразити кількісно. Правила і розпорядок у таборах після перемоги не лібералізувалися — та змінилися самі в’язні, і особливо політичні.

По-перше, їх стало більше. Демографічні зміни, спричинені війною, і амністії, які не поширювалися на політичних в’язнів, призвели до помітного зростання частки політичних в’язнів у таборах. На 1 липня 1946 року понад 35% усіх ув’язнених у таборах мали вироки за «контрреволюційні» злочини. У деяких таборах ця частка була навіть ще більшою, вона набагато перевищувала 50%[1705].

Хоча ця загальна частка у подальші роки знову зменшилася, змінилося і саме становище політичних в’язнів у таборах. Це були політичні в’язні нового покоління, люди з іншим досвідом. «Політичні», арештовані у 1930-ті роки — і особливо арештовані у 1937 і 1938 роках, — були інтелектуалами, членами партії і звичайними робітниками. Для більшості з них арешт був шоком, вони були психологічно не готові до тюремного життя і фізично не готові до тяжкої примусової праці. На відміну від цього у перші повоєнні роки серед політичних з’явилися колишні радянські військові, офіцери польської Армії Крайової, українські і прибалтійські партизани, німецькі і японські військовополонені. Ці чоловіки і жінки мали досвід війни, конспірації і командування військами. Дехто з них пройшов німецькі концтабори; інші воювали у партизанських загонах. Багато з них мали відверті антирадянські чи антикомуністичні настрої. Те, що вони опинилися за колючим дротом, не викликало у них жодного здивування.