Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Письменник Чул Хван Конг утік з Північної Кореї 1992 року. До того він разом з усією сім’єю провів десять років у виправному таборі Йодок. За оцінкою однієї з сеульських правозахисних груп, у подібних таборах ув’язнено близько 200 тисяч мешканців Північної Кореї — за такі «злочини», як читання іноземних газет, слухання іноземних радіостанцій, розмови з іноземцями чи якесь інше «завдання шкоди владі» північнокорейського керівництва. Вважається, що в таких таборах загинуло близько 400 тисяч осіб[1680].

Північнокорейські табори не обмежуються лише територією самої Північної Кореї. 2001 року газета «The Moscow Times» повідомляла про те, що північнокорейський уряд сплачує борги перед Росією, посилаючи трудові бригади до суворо охоронюваних гірничих і лісових таборів у віддалених районах Сибіру. Ці табори — «держава у державі» — мають власні мережі розподілу продуктів, власні внутрішні тюрми і власних охоронців. За повідомленнями, працювало у них близько 6 тисяч осіб. Незрозуміло, чи отримували вони якусь плату, але можна бути певними, що залишати місця роботи їм не дозволялося[1681].

Тож, іншими словами, ідея концентраційного табору виявилася не тільки достатньо загальною для того, щоб її можна було експортувати, а й достатньо живучою для того, щоб вони існували й сьогодні.

Розділ 22

ЗЕНІТ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ

Мы в семнадцать — учились любить,

В двадцать лет — умирать научились,

Знать, что если позволено жить,

То еще ничего не случилось.

В двадцать пять — научились менять

Жизнь на воблу, дрова и картофель…

Что ж осталось узнать к сорока? —

Мы так много страниц пропускали.

Разве только, что жизнь коротка. —

Так ведь это и в двадцать мы знали.

Михаил Фроловский. Наше поколение.[1682]

…А тим часом, на всю Східну Європу, а в першу чергу на наші каторжні місця насувався сорок дев’ятий рік — рідний брат тридцять сьомого…

Євгенія Гінзбург. Крутий маршрут.[1683]

Закінчення війни принесло з собою паради, зворушливі зустрічі — і загальне переконання, що жити стане, має стати легше. Мільйони чоловіків і жінок зазнали жахливих страждань, наближаючи перемогу. Тепер вони хотіли кращого життя. На селі швидко поширювалися чутки про ліквідацію колгоспів. У містах люди відкрито скаржились на високі ціни на продукти за картками. Також під час війни мільйони радянських громадян, як військових, так і ув’язнених, дізналися про порівняно розкішне західне життя. Радянський режим більше не мав змоги переконливо заявляти, що на Заході трудящі живуть гірше, ніж у Радянському Союзі[1684].

Навіть багато людей у владі тепер вважали, що час переорієнтувати виробництво з озброєнь на товари широкого вжитку, яких гостро бракувало. У приватній телефонній розмові, записаній і збереженій для нащадків таємною поліцією, один радянський генерал говорив іншому: «Абсолютно всі відкрито говорять про те, що вони не задоволені життям. У поїздах, та всюди, це всі говорять»[1685]. Напевно, міркував генерал, Сталін це теж знає і скоро вживе відповідних заходів.

Навесні 1945 року в’язні також дуже сподівалися на зміни на краще. У січні того року було проголошено ще одну загальну амністію для жінок, що були вагітними або мали маленьких дітей; на липень за нею було звільнено багато ув’язнених — 734 785, якщо бути точним[1686]. Суворий режим воєнного часу послабився, в’язням знову було дозволено отримувати з дому продукти і одяг. Зміни у режимі переважно диктувалися не співчуттям. Амністія для жінок — яка, звичайно ж, не поширювалася на політичних ув’язнених, — не відображала зміни у ставленні; вона, швидше, була реакцією на величезне зростання кількості сиріт і пов’язані з цим проблеми безпритульності, хуліганства і поширення по всьому СРСР дитячих кримінальних банд: влада, хоч і з неохотою, але змушена були визнати, що матері можуть допомогти у вирішенні цих проблем. Зняття заборони на посилки зумовлювалося теж не добротою: воно було спробою пригамувати дію повоєнного голоду — табори не мали змоги прогодувати в’язнів, то чому не дати допомогти в цьому їхнім родинам. В одній із директив з центру суворо проголошувалося: «Щодо харчування і одягу в’язнів, посилки і грошові перекази мають розглядатися як важливий резерв»[1687]. Та, попри все, багато хто покладав на ці зміни сподівання, вважаючи їх провідниками нової, не такої суворої епохи.

Збутися їм, однак, не судилося. За рік після перемоги почалася холодна війна. Американські атомні бомби, скинуті на Хіросіму і Нагасакі, переконали радянське керівництво в тому, що радянська економіка має зосередити всі свої сили на військовому і промисловому виробництві, а не на виготовленні холодильників і дитячого взуття. Незважаючи на спустошення, спричинені п’ятьма з половиною роками війни, радянські плановики докладали більше, ніж будь-коли, зусиль для того, щоб зрізати кути і будувати якомога швидше — і застосовувати якомога більше примусової робочої сили[1688].

Нові загрози для Радянського Союзу відповідали власним цілям Сталіна: вони служили найкращим виправданням посиленню його влади над народом, що зазнав згубного впливу зовнішнього світу. Тож Сталін наказав своїм підлеглим «завдати потужного удару» по будь-яких розмовах про демократію — ще до того, як такі розмови набудуть поширення в суспільстві[1689]. Він також посилив і реорганізував НКВД, який розділив у березні 1946 року на дві структури. Міністерство внутрішніх справ — за російською абревіатурою МВД — продовжувало керувати ГУЛАГом і спецпоселеннями, фактично перетворившись на міністерство примусової праці. Інша, привабливіша на вигляд установа — МГБ, що пізніше отримає назву КГБ, — мала займатися контррозвідкою і розвідкою, а в кінцевому підсумку також і наглядом за опонентами режиму[1690].

Зрештою, замість того, щоб після війни ослабити репресії, радянське керівництво здійснило нові арешти, знову спрямовані на армію, а також на деякі національні меншини, зокрема на радянських євреїв. Таємна поліція «викривала» одну за одною антисталінські молодіжні організації майже у всіх великих містах країни[1691]. 1947 року було ухвалено нові закони, що забороняли радянським громадянам вступати у шлюб — а фактично у будь-які любовні стосунки — з іноземцями. Радянські вчені, які обмінювалися професійною інформацією зі своїми зарубіжними колегами, також стали об’єктом кримінального переслідування. 1948 року органи безпеки забрали близько 23 тисяч колгоспників. Усіх їх було звинувачено у невиконанні обов’язкової норми трудоднів за попередній рік і вислано до віддалених поселень без суду і слідства[1692].

Існують епізодичні свідчення про ще незвичайніші арешти кінця 1940-х років. Згідно з недавно розсекреченими протоколами допитів німецьких військовополонених, імовірно, що могли бути відправлені