Читати книгу - "Крістіна"

Знявши три гаражні ключі з брелока Джиммі, я відніс його до майстра, який виготовляв дублікати. За долар вісімдесят я зробив собі по дві копії кожного. Нові ключі поклав в одну кишеню, а брелок Джиммі з прикріпленим вже оригіналом ключів — в іншу. Вийшов я через передні двері, на Мейн-стрит, і рушив до «Лібертівілльського ланчу», де був таксофон. Небо над головою сіріло й нависало нижче, ніж будь-коли. Помбертон мав рацію. Буде сніг.

У ресторанчику я замовив каву й випічку та розміняв гроші для телефонної будки. Зайшовши всередину, незграбно зачинив за собою двері й набрав номер Лі. Вона відповіла з першого дзвінка.

— Денніс! Де ти?

— У «Лібертівілльському ланчі». Ти сама?

— Так. Тато на роботі, мама поїхала по продукти. Деннісе, я… я ледь не розповіла їй усе. Я почала думати про те, як вона паркується біля «Ей-енд-Пі», переходить через стоянку, і… я не знаю, те, що ти сказав про Арні, який поїде з міста, наче стало неважливим. Це мало сенс, але не мало значення. Розумієш, про що я?

— Так, — сказав я, сам думаючи про те, як напередодні ввечері підвозив Еллі в крамницю до Тома, попри те, що нога на той час розболілася пекельно. — Я дуже добре розумію, про що ти говориш.

— Деннісе, так далі тривати не може. Я збожеволію. Ми спробуємо здійснити твою ідею?

— Так, — сказав я. — Залиш мамі записку. Напиши, що ти ненадовго вийшла. Але більше нічого не кажи. Коли ти не повернешся додому на вечерю, твої батьки, скоріш за все, подзвонять моїм. Може, вирішать, що ми втекли й таємно одружилися.

— Може, це не така вже й погана ідея, — і вона розсміялася так, що в мене мурашки по шкірі побігли. — До зустрічі.

— Слухай, ще одне. У тебе вдома є знеболювальне? Дарвон[173]? Щось таке?

— Трохи дарвону є, ще з того часу, як тато спину потягнув. Деннісе, щось із ногою?

— Трохи болить.

— А трохи — це скільки?

— Нічого страшного насправді.

— А не обманюєш?

— Не обманюю. Після цього вечора я дам їй як слід відпочити, домовились?

— Так.

— Приходь якнайшвидше.

Лі зайшла, коли я саме замовляв другу чашку кави, одягнена в парку з хутряною облямівкою на капюшоні й вилинялі джинси. Низ джинсів вона заправила в стоптані ковбойські чоботи. Лі примудрялася виглядати сексуально й практично водночас. На неї озиралися.

— Ти така гарна, — сказав я й поцілував її в скроню.

— А от у тебе, Деннісе, вигляд не дуже. На.

Вона простягнула мені пляшечку сіро-рожевих желатинових капсул.

До нас із моєю кавою підійшла офіціантка, жінка років п’ятдесяти зі сталево-сірим волоссям. Чашка була непорушним острівцем у коричневому ставку блюдця.

— Діти, чому ви не на уроках? — спитала офіціантка.

— Звільнення з поважних причин, — серйозним тоном відповів я. Вона витріщилася на мене.

— Кави, будь ласка, — попросила Лі, стягуючи рукавички. А коли офіціантка, виразно пирхнувши, пішла назад за прилавок, нахилилася до мене й сказала: — Прикольно буде, якщо нас зцапає шкільний наглядач.

— Веселуха буде, — підтвердив я, сам думаючи, що хоч холод і прикрасив її, та насправді Лі не так уже й добре виглядала. Навряд чи хтось із нас матиме квітучий вигляд, поки все це не скінчиться. Навколо очей у неї залягли тоненькі зморшки від напруги, наче вона погано спала вночі.

— То що робимо?

— Позбудемося її, — сказав я. — Ви будете в захваті від вашої карети, мадам.

— Боже мій! — вигукнула Лі, роздивляючись рожевогарячу велич Петунії. Та мовчки бовваніла на паркувальному майданчику «Вестерн Авто», і поряд з нею фургон «шевроле» з одного боку та «фольксваген» з іншого здавалися карликами. — Що це?

— Какахосмоктун, — з незворушним обличчям повідомив я.

Лі поглянула на мене спантеличено… і розреготалась — істерично, нестримно. Мені зовсім не прикро було на це дивитися. Коли того ранку я розповідав їй про свою сутичку з Арні на студентській стоянці, ті зморшки від напруги на її обличчі все глибшали й глибшали, а губи білішали, стискаючись у суцільну лінію.

— Я розумію, що вона якась недолуга… — почав я.

— Це ще дуже м’яко сказано, — хихочучи й гикаючи, відповіла Лі.

— …але для свого завдання вона підходить найкраще.

— Так. Мені теж так здається. А ще… якраз пасує до ситуації, правда?

Я кивнув.

— І я про це думав.

— Що ж, залазимо, — вирішила Лі. — Я змерзла.

І вона полізла в кабіну поперед мене, зморщивши носа від запаху.

— Фу, — сказала вона.

Я всміхнувся.

— Ти звикнеш.

Я простягнув їй свої милиці й насилу вибрався за кермо. Біль у нозі вже трохи влігся — від гострих кігтів, що її роздирали, до тупого пульсування; у ресторані я випив дві пігулки дарвону.

— Деннісе, а з твоєю ногою все буде в порядку?

— Мусить бути, — і я зачинив дверцята.

51 / Крістіна

Своєму другу кажу

Бо в мене язик

як помело: — Джон,

кажу, хоч його не так

звати, темрява згу —

щується навколо, що

ми можемо їй проти

ставити, або, може,

купимо кляте велике авто.

дивись уперед,

він каже, заради бога,

не злети кудись[174].

Роберт Крілі

Зі стоянки «Вестерн Авто» ми виїхали близько пів на дванадцяту. З неба вже посипали перші порошинки снігу. Я поїхав через усе місто до будинку Сайксів. Тепер, коли дарвон починав діяти, перемикати передачі стало значно легше.

Будинок виявився темним і замкненим. Місіс Сайкс, мабуть, була на роботі, а Джонні пішов забирати допомогу по безробіттю чи ще щось. Покопирсавшись у сумочці, Лі знайшла пожмаканий конверт, закреслила на ньому свою адресу й написала своїм гарним навскісним почерком по діагоналі «Джиммі Сайксу». Потім вкинула всередину брелок Джиммі з ключами, згорнула клапан і вкинула в проріз для пошти в парадних дверях. Поки вона все це робила, я тримав Петунію на нейтралці, даючи нозі перепочинок.

— А тепер що? — Лі знову видряпалася в кабіну.

— Ще один телефонний дзвінок, — відповів я.

Недалеко від перехрестя Дж-Ф-К-драйв і Кресент-авеню я знайшов телефонну будку. Обережно вибрався з ваговоза, тримаючись за нього, поки Лі спускала мені милиці. Потім обережно добрів по пухкому снігу до будки. Крізь брудне скло й сніговий вихор Петунія виглядала дивним рожевим динозавром.

Я зателефонував у Горлікський університет і через комутатор попросив з’єднати мене з кабінетом Майкла. Арні якось