Читати книгу - "Невдале викрадення, Сая Морі"

— Привіт, — Костянтин ледь помітно стиснув щелепу, коли побачив наскільки близько Максим сидів до Ярини.

Сергій мовчки кивнув й критичним поглядом окинув кабінет. Ярина, яка не встигла обережно підвести розмову до того, що прийшла не сама, нервово закусила губу. 

— Що там стосовно приховування? — Максим підняв брову та глянув на Ярину.

Вона хитнула головою:

— Я взагалі мовчала.

— О, знайома пісня. А потім вона спалить твою кухню, — саркастично пообіцяв Костянтин.

Ярина закотила очі:

— Боже, та чого ти постійно її згадуєш? Вже стільки часу минуло, живи далі.

Темні брови поповзли вгору:

— Місяця не минуло!

— Справді? — вона відчужено почухала ніс. Може, вже час якісь вітаміни для пам’яті пропити? Або припинити спілкування з людьми, з якими день стає довшим. — А за відчуттями це було так давно…

Сергій вже оглянув кабінет, визирнув з вікна та поморщився:

— А у нас кращий план евакуації.

Так, з ним в першу чергу. 

Костянтин втомлено потер чоло:

— Ярина тобі розповіла про візитівку?

Максим здивовано глянув на Ярину:

— Ні. Що за візитівка?

— Можливо, це збіг чи випадковість. Можливо, хтось з сусідів впустив, — вона перебирала всі можливі варіанти. — В цьому немає нічого…

— Візитівка твоєї клініки з часом та датою на зворотному боці, — Костянтин дістав з кишені картку та простягнув її Максиму. — Лежала на сходах в під’їзді Ярини серед інших речей. Ми не знаємо, чи вона випала з рюкзака, чи її залишили пізніше.

Той відчужено оглянув візитівку. 

— Такі стосом лежать на кожній стійці рецепції. Її міг взяти будь-хто. Пацієнт, лікар — будь-хто, — Максим покрутив її в пальцях й повернув Костянтину. — Може хтось записав час прийому, щоб не забути. Думаю, це збіг.

— Як і чоловік, який налякав Ярину в під’їзді.

Максим перевів на неї насуплений погляд.

— Який чоловік?

— Просто сусід, — вона легковажно відмахнулась. 

— Або вбивця, — наполегливо гнув свою лінію Костянтин.

Ярина знизала плечима:

— Ми цього не знаємо.

— Це ти правильно відмітила, — він не зводив з неї темних очей. 

Максиму почали набридати ухиляння Ярини від відповідей:

— Вчора щось сталося?

— Так. І ми вимагаємо пояснень, — Сергій опустився на стілець, що стояв для гостей чи відвідувачів біля столу. — І доступ до камер спостереження.

— Може тобі ще пін-код від банківської карти сказати? — Максим скрипнув зубами й ледь стримався від гримаси. Його погляд сковзнув по брудних черевиках Сергія. В таку суху та теплу погоду жодної калюжі на вулицях. Він ніби навмисне кудись вліз, щоб подратувати.

— А може ти не будеш перешкоджати слідству? — Сергій примружив сірі очі й взяв до рук першу-ліпшу теку, що лежала на краю столу. 

Максим підвівся, повільно наблизився та вирвав теку з його рук. Ще ніколи він так не розумів Ярину, яка відповідала на випади Сергія і ненавмисне нагрубіянила йому телефоном, як зараз.

Проте не встиг Максим вказати на двері, як заговорив Костянтин:

— Нам справді потрібен доступ до камер спостереження і до бази працівників. Це робота не на одну годину, але ми хочемо перевірити, чи не було в останні дні тут знайомих нам облич. Ти сам казав, що відбувається якась чортівня, збої в системі, помилки в документах. Ми хочемо все перевірити. Допоможи нам розібратися з цим. Це буде вигідно для всіх нас.

Максим пів хвилини вагався, після чого вимушено кивнув:

— Гаразд. Я відведу вас до однієї людини. Вона простежить, щоб ви не наробили мені тут біди, — він вирвав з рук Сергія маленьку пірамідку. — Ходімо.

Ярина вже підвелась, щоб піти разом з усіма, коли Костянтин фиркнув:

— Ти нам там не потрібна. Можеш розважатися.

На мить вона завмерла з розкритим ротом, але майже одразу зціпила зуби й зробила глибокий вдих.

— Дякую за уточнення. Я й так це знаю, — Ярина посміхнулась Максимові. — Покажеш, будь ласка, де у тебе тут вбиральня? —  вона вирішила до кінця вдавати, що й не збиралась туди, куди її не запросили.

Максим відвів Костянтина з Сергієм до невисокого помічника в окулярах й пояснив, що той може показувати, а що — ні, а Ярина постояла біля вікна порожньої вбиральні кілька хвилин та погортала стрічку в соцмережах. Зрештою, вона кинула заявку на стеження за обліковим записом Максима та вийшла до коридору.

— Я майже закінчив з роботою. Якщо почекаєш тут хвилин п’ятнадцять, можемо потім піти повечеряти разом. 

— Гаразд, — Ярина легко кивнула та ніяково потупцювала на порозі кабінету. — Я можу тут почекати? Чи краще внизу?