Читати книгу - "Історія держави і права України"

Наслідком запровадження воєнного стану на території України стала воєнізація прокурорських органів. Прокуратури областей, районів і міст прифронтової смуги, а також транспортні прокуратури перетворено у відповідні військові. На визволених від німецьких окупантів територіях прокурорські органи спрямовували свою діяльність на відновлення радянського правопорядку, боротьбу із злочинністю, охорону прав військовослужбовців і членів їх сімей, інвалідів війни. За участю прокурорських працівників діяли міські, обласні та республіканська надзвичайні комісії по виявленню і розслідуванню злочинів німецько-фашистських загарбників та їх спільників.

На початку війни відбулася ще більша централізація органів держбезпеки та внутрішніх справ. 20 липня 1941 р. НКДБ і НКВС СРСР були об’єднані у єдиний НКВС СРСР. (Перед війною НКВС поділили на два наркомати: внутрішніх справ і держбезпеки). На початку серпня аналогічно відбулося об’єднання органів держбезпеки та внутрішніх справ УРСР.

Діяльність органів держбезпеки мала відверто репресивний характер. Уже протягом першого тижня війни, щоб не залишити ніяких «антирадянських елементів, потенційно корисних німцям», вони здійснили масове знищення політичних в’язнів у тюрмах Західної України. Продовження подібних акцій «врегулював» наказ Сталіна № 270 від 16 серпня 1941 р. Під час відступу Червоної Армії за наперед заготовленими списками здійснювалися арешти «неблагонадійних», яким, за блискавично сфабрикованими звинуваченнями, військові трибунали виносили, як правило, смертні вироки. Тих, хто ухилявся від евакуації, заарештували, підозрюючи у зраді. Наказом № 227 від 28 липня 1942 р. Сталін санкціонував створення загороджувальних загонів військ НКВС, яким надавалося право розстрілу «у позасудовому порядку».

Поряд із репресивними функціями, на органи НКВС покладались функції охорони військових тилів, створення та керівництво винищувальними батальйонами, організація збройного опору в тилу ворога.

Після визволення від німецьких загарбників території Західної України на органи та війська НКВС було покладено завдання боротьби проти ОУН-УПА. Для проведення «чекістсько-військових операцій», крім військ НКВС та підрозділів Львівського військового округу, залучалися сформовані з місцевого населення «винищувальні батальйони» та «групи сприяння». За даними НКВС УРСР у боях загинуло близько 100 тис. вояків УПА та близько 10 тис. осіб із радянської сторони. У 1944–1945 рр. на Західній Україні були продовжені розпочаті ще перед війною масові репресії, внаслідок яких десятки тисяч громадян були депортовані до Сибіру.

В умовах війни з’явилися нові напрями діяльності органів міліції, пов’язані із втіленням у життя наказів військового командування щодо забезпечення особливого режиму у місцевостях, оголошених на воєнному та осадному стані. Серед них: охорона важливих об’єктів, боротьба з дезертирством, сприяння владі у залученні громадян до трудової повинності, у вилученні транспортних засобів для оборонних потреб тощо. У відбудовний період міліція, поряд з охороною громадського порядку та боротьбою зі злочинністю, займалась ліквідацією дитячої безпритульності, вилученням зброї у населення та ін.

Визволення України завершилось звільненням 28 жовтня 1944 р. Закарпатської України від фашистських окупантів. На звільненій території створювалися тимчасові органи народної влади — народні комітети. 26 листопада 1944 р. у м. Мукачеві І з’їзд народних комітетів Закарпатської України прийняв Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Україною і вихід зі складу Чехословаччини, а також обрав Народну Раду Закарпатської України як єдиний орган державної влади. Наступного дня було сформовано виконавчий орган Народної Ради (уряд) у складі Президії Народної Ради та уповноважених з питань внутрішніх справ та держбезпеки, комунального господарства, фінансів, землеробства, промисловості та торгівлі, освіти, комунікації, охорони народного здоров’я, соціальної опіки.

Відповідно до адміністративно-територіального поділу розпочалося створення місцевих органів влади та управління (окружних, міських та сільських народних комітетів), судових, прокурорських, слідчих органів, адвокатури та нотаріату. Для підтримання громадського порядку народними комітетами формувалися народна міліція та народна дружина.

29 червня 1945 р. був підписаний договір між СРСР і Чехословаччиною, згідно з яким Закарпатська Україна переходила до складу УРСР. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 січня 1946 р. у складі УРСР була створена Закарпатська область. На підставі Указу Президії Верховної Ради УРСР від 24 січня 1946 р. на територію новоствореної області поширилася чинність законодавства України. Відбулося завершення історичного процесу об’єднання всіх українських земель.

Окупаційний режим. Спроби національно-державного будівництва. Рух опору

Завоювання фашистською Німеччиною та її сателітами України тривало до 22 липня 1942 р., хоча вже в перші чотири місяці війни вони захопили майже всю її територію, крім Луганської та східних районів Харківської та Сталінської (Донецької) областей. «Нова східна територіальна політика» нацистів передбачала ліквідацію радянської державності і знищення 65 % українців. На «звільнені» землі планувалося заселити 20 млн німців. Україну, як і інші загарбані радянські території, окупанти вважали частиною великонімецького «життєвого простору». Вона мала перетворитися на колоніальний аграрно-сировинний додаток, джерело дешевої робочої сили для «Великої Німеччини».

17 липня 1941 р. Гітлер підписав наказ про передачу окупованих радянських земель у відання рейхсміністерства у справах зайнятих східних областей на чолі з А. Розенбергом. Нехтуючи національними прагненнями українців, навмисно порушивши територіальну цілісність України, окупанти утворили на її території кілька адміністративних одиниць.

Найбільша з них — «Рейхскомісаріат Україна» з центром м. Рівне була утворена 20 серпня 1941 р. Рейхскомісаріат складався із шести генеральних округів (Волинсько-Подільський, Житомирський, Київський, Дніпропетровський, Миколаївський, Таврія), які поділялися на округи й райони. На чолі рейхскомісаріату було поставлено відомого особливою ненавистю до слов’ян нациста Е. Коха. Усі важливі адміністративні та господарські посади належали виключно німцям. Нижні ланки управління в районах, містах і селах комплектувалися з числа лояльних до окупаційної влади місцевих жителів.

Проте, ще 1 серпня 1941 р. німці утворили дистрикт «Галичина» з центром у Львові, як п’ятий дистрикт Генерального губернаторства Польщі (генерал-губернатор Г. Франк). Він поділявся на округи та повіти на чолі з цивільною німецькою адміністрацією. Зважаючи на більш лояльне ставлення західних українців до німецьких властей, їм звичайно віддавали перевагу перед поляками при призначенні на посади місцевого цивільного управління.

За згодою Гітлера територія Чернівецької області була приєднана до королівства Румунії як губернаторство «Буковина», територія Ізмаїльської області увійшла до губернаторства «Бессарабія». Територія Одеської, південні райони Вінницької і західна частина Миколаївської областей були об’єднані у губернаторство «Трансністрія», яке формально до складу Румунії не входило. Проте німці надали Румунії мандат на управління й економічне використання цієї території. Адміністрація губернаторств складалася переважно з румунів, представники місцевого населення призначалися лише на низові посади. Території румунської зони окупації відділялися кордоном від інших українських земель.

Наближені до лінії фронту території Чернігівської, Сумської, Харківської, Сталінської (Донецької) та Луганської областей перебували під управлінням військової адміністрації. Безпосереднє керівництво тут здійснювали комендатури оперативних тилових районів, які також залучали до співпраці в місцевих цивільних органах управління невдоволених радянською владою представників місцевого населення. Прифронтова зона