Читати книгу - "Регент. Право сильного, Анні Кос"

Тихий стук у двері вирвав Лікіта з обіймів напівдрімоти. Юнак сонно потянувся, потер очі та встав, щоб притримати стулку дверей.

— Я принесла дещо, — Сурія тихенько увішла в кімнату і поставила на столик біля вікна тацю з тарілками. — Тобі потрібно поїсти хоча б трохи.

Він кивнув, але абсолютно байдуже.  

— Посидіти з тобою?

— Якщо маєш час.

Вони вмостилися на диванчику зовсім близько одне до одного, перемовляючись ледь чутно, щоб не турбувати пораненого.

— Жодних змін? — Сурія сумно покосилася на ліжко з балдахіном.

— Ні.

— Так дивно, адже його рана вже затягнулася. А що кажуть верховний жрець та пан бен Хайрі?

— Вони нічого не можуть вдіяти. Це все магія темряви винна. Демон устиг доторкнутися до його свідомості, якось зачепити, потягти за собою у небуття. Боюсь, що він може взагалі не прокинутись. Я вже бачив, на що здатні ці тварюки, як вони випивають життєву силу, стираючи здоровий глузд, перетворюючи людину на порожню оболонку.

— Маячня, — перебила його Сурія. — Не кажи так. Твій лорд — сильний чоловік, воїн, він ніколи не здається. Упевнена, що йому потрібно дати час на те, щоб відшукати дорогу назад, але він впорається, чуєш?

Лікіт стиснув її руку так міцно, наче тільки це й мало значення зараз. Сурія тихенько зітхнула і ткнула його кулаком у плече.

— Відпусти, — жартівливо обурилася вона. — Усі кістки мені переламаєш.

— Вибач, постійно забуваю, що й тобі дісталося.

— Дрібниці, — вона знизала плечами. — Синці вже зійшли, шрам на плечі, правда, залишився, проте він уже зовсім не болить. Бен Хайрі майстер своєї справи, слід зовсім тонкий, непомітний, — вона мимоволі доторкнулася до місця, де була рана. — Нам усім пощастило, що крило слуг майже не постраждало. А ось ясновельможна пані могла загинути. Добре, що її там не було.

— До речі, як вона зараз?

— О! — Сурія багатозначно усміхнулася. — Злегка у гніві та не злегка нажахана відповідальністю, що звалилася на неї. Дуже хвилюється за лорда Ульфа, проте намагається не виявляти цього. Аби її воля, вона б тут цілими днями сиділа, як і ти. Натомість вона з головою ховається у справи імперії та палацу. Учора, наприклад, майже увесь день згаяла на те, щоб розібратися зі справами гарему: майже з кожною наложницею поговорила особисто, прочитала сотні якихось паперів, перебрала списки, купчі. Гайда сьогодні вранці сказала, що всі дівчата залишать палац. Ті, що молодші, повернуться до сімей, іншим знайдуть чоловіків або покровителів, третім — роботу в гідних домах. Юмна, та сама, з якою я жила в одній кімнаті, попросила Арселію дати їй волю і допомогти відкрити крамничку мережив на ринку, уявляєш? Я спочатку вухам своїм не повірила. Думала, пані підніме її на глум за нахабність та вижене геть. Але вона не зробила цього, навіть пообіцяла зайнятися цим трохи пізніше.

— А ти? Що ти будеш робити?

Сурія почервоніла. Відвела погляд. Розгладила неіснуючі складки на подолі сукні.

— Пані запропонувала мені свободу. Я погодилась.

Лікіт напужився всім тілом.

— Повернешся додому? У тебе ж десь сім'я залишилась. Розумію, важко бути далеко від рідних та близьких...

— Ні, ми вже давно чужі люди одне одному. Я надішлю їм деякі гроші, проте залишуся при пані, — вона могла б заприсягтися, що він зітхнув із полегшенням, — буду служити їй та всюду супроводжувати, як і Гайда, адже вона вже багато років служить Арселії з власної волі. Я навіть вчуся читати й писати, це, виявилося, вже не так і складно. Гайда говорить, що з мене буде пуття.

Вона, нарешті, наважилася підвести на нього очі.

— А ще, Лікіте, я думаю, що хочу більше часу проводити з тобою. Пройтися разом по місту, піднятися до храму, побачити причали, річку. Я ж навіть на ринку жодного разу не була, уявляєш? Напевно, якщо Юмна і справді відкриє крамницю, мені можна буде зазирнути до неї раз чи два? Це ж не порушить жодних правил пристойності? Хочу помиритися з нею, поговорити по-людськи. Я зовсім нічого не знаю про світ навколо, але зараз, мабуть, можу почати дізнаватися. Ти обіцяв розповісти, як живуть у Великому степу, а я натомість розповім тобі про Південь. А якщо пощастить, то одного разу ми разом побачимо північний Кінна-Тіате.

— Там красиво, — усміхнувся хлопець. — Не так, як тут, і зовсім не так, як на моїй батьківщині. Але теж непогано.

— Залишилася дещиця: дочекатися, коли лорд Ульф одужає.

— Ти така впевнена, що він прокинеться?

— У нього є заради кого повернутися. І знаєш, начхати на всі правила та опасіння, ті, хто заслужив щастя, мають його отримати попри все.

***

Лагідні бірюзові хвилі з тихим шерехом накочували на золотистий пісок, усіяний дрібними камінцями. У повітрі пахло сіллю, морем, нагрітим камінням. Трохи в стороні від берега погойдувалися на хвилях рибацькі човни. Яскраве сонце відкидало на воду сотні відблисків, грало з молодою зеленню на деревах, ніжилося в рожево-бузкових розсипах квітів.

Ульф із подивом розглядав крихітне містечко і пристань, двоповерхові будиночки під червоними дахами з черепиці, що вчепилися за скелясті схили, вузькі вулички, затінені кронами фруктових дерев, — на Зелених островах уміли цінувати навіть найменшу красу. Він не пам'ятав, як потрапив сюди, та й узагалі події минулого наче мішалися в нескінченну темну водоверть, думати про яку не хотілося взагалі.

— Я й забув, яка прекрасна твоя батьківщина.

Ульф різко повернувся, думаючи, що недочув.

— Варто було відкласти справи та приїхати сюди набагато раніше.

Біля самісінького краю води, там, де ще кілька хвилин тому було порожньо, стояла людина. Та, якої тут не могло бути. Та, про кого Ульф намагався не згадувати вже протягом довгих трьох місяців. Друг, розлука з яким лишилася в серці незагоєною раною. Герцог Недоре, Міати та Зелених островів, Хальвард Ейлерт Ейнар, найсильніший маг останнього століття. Той, хто носить полум'я, той, хто наказує тіням.

— Але... звідки ти тут?

Питання обірвалося само собою. Дурне. Непотрібне. Хальвард загинув, відійшов у потойбіччя, віддавши власне життя заради того, щоб зупинити вторгнення демонів. Він не може бути в рідному містечку Ульфа, як не може й сам Ульф.