Читати книгу - "Регент. Право сильного, Анні Кос"

Вчепившись пальцями в рідку траву, Арселія немов на власні очі побачила, як десь далеко з глибин землі до поверхні підіймається магія. Тараном, піщаною бурею, справжнім штормом котився божевільний вал, випущений на свободу чужою волею.

Аділь застогнав і вигнувся, не спроможний приборкувати та контролювати потоки, що текли по його венах. Ще одна нитка, ще, ще... Арселія була готова забрати їх усі, не думаючи, як довго зможе витримати такий натиск сама. Вона навіть не зрозуміла, в який момент з її губ зірвався шепіт, відчайдушне благання про допомогу. Втрачаючи дихання, відчуваючи себе піщинкою у бурхливому потоці, вона поштовхом пропустила через себе надлишок сили й спрямувала його назад у землю, благаючи тільки про одне: щоб тканина реальності, з якої було зіткано цей світ, поглинула зайве.

Коли свічення згасло, вона знесилено впала обличчям прямо на траву. Тіло ще злегка тремтіло від пережитого, повітря іскрило, а зусібіч пролягли безмежні зелені простори, усіяні ліліями. Її ліліями. Білими, неначе сніг на далеких гірських вершинах, чистими й прекрасними, як крига півночі під першими променями сонця.

Аділь сонно потягнувся, розплющив очі й здивовано роззирнувся навколо себе.

— Мамо? Чому ми сидимо на землі? Тут холодно.

Арселія замружилася, по її щоках покотилися сльози полегшення.

— Чому ти плачеш? Ти забилася?

Вона притулила дитину до себе, блаженно зарившись носом у її скуйовджене волосся, стиснула в обіймах щосили.

— А мені сон наснився. Яскравий і страшний, — тоненькі рученята обняли її за шию.

— Він уже скінчився.

— Правда? А чому ж тоді ти світишся?

Арселія зі здивуванням перевела погляд на свої руки: по них іще й досі гуляли добре помітні відблиски.

— Не знаю… — розгубилася вона.

— Зате я знаю, — задоволено заявив Аділь. — Мені уві сні показали. Тепер ти такий же маг, як і я. Тобто ми інші, не такі, як раніше, — він нахмурився, намагаючись висловити надто складну як для дитини думку.

— Так не буває, — заперечила Арселія та замовкла на пів слові. Придивилася до себе, тоді до сина. Очі її розширилися від подиву. — Але як це можливо?!

— Вони сказали, що інакше було не можна. І ще, що зберігати рівновагу тепер буде хтось інший, не я, і ми самі повинні вирішити, хто це буде.

— Хто сказав, любий? — запитала Арселія, вже здогадуючись, якою буде відповідь.

— Стихії. Я бачив їх. І чув. Вони такі величні та грізні! Думав, що вони нас проковтнуть, але вони просто пішли туди, — його пальчик показав у сторону Дармсуда.

Арселія підвелася на ноги, пошукала очима взуття, згадала, що скинула його ще на дорозі, махнула рукою переляканим супутникам, які завмерли віддалік.

— Ходімо, рідний. Нам потрібно повернутися.

— Куди?

— Туди, де ми потрібні понад усе. Додому.