Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

Поліція не зупинить вершників, Всі вісі вітрів поза часом, Вершники світлі хаосу, Не насититься око, дивлячись, Не наповниться вухо, слухаючи.

І коли той хлопчик продасть останню газету, Він упаде, і його заллють водойми світобудови. Вершники темні хаосу.

І будуть тільки вітри.

Ні, так не піде. Тут доведеться поволі все розбирати, за чергою, одне за одним, тоді я ліпше збагну, мені не йде все нараз. Я ходив розшукувати дані його біографії потайки, щоб дружина не довідалася. Так, тепер мені, звичайно, ясно, одразу на самому початку якби я розповів їй, що зі мною, це мене врятувало б, та зараз вже нічого не давалося направити, оскільки за час розшуків в мені самому зайшли зміни, над якими я не панував. Зовнішньо ніби нічого неї сталося, однак коли тепер я думав навіть про такі самозрозумілі речі, як про антикваріат, дружину, дітей, вони ніби віддалялися від мене, і це, знову ж таки, виключно через розшуки даних до біографії мого відвідувача, які відвели мене кудись набік, зовсім непомітно, проте безповоротно, і, згадуючи цієї хвилини про хату, про родину, я її бачив уже ніби далеко в перспективі, не в стані наблизити її до себе, бо вона залишилася як поза мною, якого вже не існувало, і що мені з того, коли розум, попри цю очевидність, запевняв, ніби нічогісінько не трапилося? Мовляв, що я таке вчинив, замовчав історію з відвідувачем і поїхав не до колеги, а попрямував на розшуки біографії мого відвідувача, а це ж, властиво, дрібниці! Зрештою, я навіть ішов додому, тобто ні, звичайно, я не йшов, однак кожної миті я міг піти додому, і жодних ускладнень мов не існувало, і все, що я досі подумав, не дійсне, бо воно викликане лише порожнечею навколо і пізньою годиною, чи радше незвичайністю мандрівки без цілі, коли нікуди поспішати. І все ж таки, чому я перестав відчувати, що то моя родина, мій дім? Я знав: то мій дім, моя родина, однак я того не відчував. Я цілковито втратив відчуття, що десь, – а воно ж близько, в цьому місті, за кілька кварталів, чи то кілометрів, – існує моя родина, хата, взагалі щось, що мені належить. Антикваріят? Ні, у цю мить мене ніби щойно явили на світ, я нічого не посідав, усе мало починатися від початку, бож хіба я той самий антиквар, який повертався з невдалих розшуків біографії свого відвідувача? Коли я навіть втратив певність, чи це я так думаю, чи хтось послуговується моїм мозком, пронизуючи мене припущеннями, які мені самому ніколи не спали б на думку? Це ж справді нісенітниці, і винна тут, імовірно, перевтома, бож я звик рано лягати спати і вести упорядковане, навіть трохи педантичне життя. А мій відвідувач? Теж перевтома? Чи я ніколи й не погоджувався писати його біографію? Однак я знаю, що погоджувався. Чи таки ні? Що коли мені це просто привиділося, і насправді не існувало ні відвідувача, ні Дома з його мітом про велику людину й геростратів, ні Ціми, ні Козютка-Млодютка, ні оповідачів снів, пі взагалі усіх тих, кого я розпитував, жадаючи інформації про мого відвідувача, з ким ходив, зустрічався? Що коли все те, що я бачив і чув, вишукуючи матеріяли до біографії мого відвідувача, насправді лише вияв чи несподіваний вибух фантазії, кошмарний сон на повний шлунок? І тому поява мого відвідувача прийшла не ззовні, а зсередини, тобто всі ці події від самого початку лежали в мені й чекали тільки нагоди, аби вийти назовні, і цією нагодою став мій відвідувач? Однак подібне мислити можна б лише тоді, коли я відзначався б уявою, а я ж не успадкував жодних її ознак!

Я належав до звичайних пересічних людей, без жодного нахилу до надзвичайного. Звичайнісінька пересічна, нормальна людина, така, як усі, антиквар – і більш нічого! Тоді мусів справді існувати і мій відвідувач, а з ним і всі інші, кого я зустрічав, шукаючи дані до його біографії, і взагалі все, що мені здасться.

Світлі вершники, занесені вітром усесвіту.

Не насититься око, дивлячись,

Не наповниться вухо, слухаючи,

І ті, що тілами стоять над проваллями,

Тримаючись віддихом неба,

Темні вершники світла.

Мій відвідувач мусів справді існувати, бож я не сидів у своєму антикваріаті, чекаючи, коли закипить чайник, щоб зняти його й заварити чай, а без цілі блукав порожнім нічним містом, і аж до наступного вечора (яким недосяжним здавався цей вечір!) я, не мав ні будь-куди поспішати, ні будь-що робити, ні навіть думати! Зрештою, я й не думав, думки лише проходили крізь мене, без жодної моєї участи, мені взагалі довелося б реставрувати себе, щоб переконатися, чи я ще с, бо я перестав навіть це відчувати.

Звичайно, найкраще починати з фактів, заради внутрішнього заспокоєння. Вони ставлять все на свої місця. От, нагграклад, факт, що мій відвідувач існував; це і простіше, і я тоді все таки посідатиму якісь провідні лінії. Простіше? Ні, аж ніскільки не простіше, бо чого ж тоді я не здолав довідатися, хто він? Навіть якщо я невдало розпочав розшуки, навіть якщо я через невправність, ну, скажімо точніше – через упередження, ускладнив цю справу, все це я узгляднюю, па все це я роблю скидку, нехай, однак навіть якщо воно й дійсно так, то все таки я повинен був би довідатися, хто він. Бо1 коли я не здолав вияснити, хто він, – це означає, що він.

Він. Але – хто я? Дійсно, хто ж я? Я? Ні, це ж кумедно, таким людям, як я, просто не випадає ставити собі такі питання, у моєму випадку воно аж смішно й безглуздо, бож я знаю, хто я! Я знаю? Нехай це смішно, нехай безглуздо, що завгодно, у мене немас свідків, я сам з собою, аж моторошно, як сам, нехай, тільки ж це неправда, я не знаю! Власне в тому й річ, що не знаю. Я вирушив довідатися, хто мій відвідувач, однак, хто я? Мені самому незбагненне, як я опинився перед цим питанням, хоч тепер воно вже несуттєве, єдине суттєве – це хто я насправді? Герострат, як і все теперішнє людство, чи той, хто покликаний втілити міт про велику людину, бож вирішує тільки вибір, хто якого себе вибирає?

О, Боже, про це, що я тепер думаю,