Читати книгу - "Пастка на дурнів"

— Йоссар’яне, чи не міг би я щось для вас зробити, ну… може, щось принести… поки ви тут.

— Якісь забавки, шоколад, жувальну гумку, еге ж? — добродушно вщипнув його Йоссар’ян.

Капелан знову зашарівся, соромливо всміхнувся і промовив чемно:

— Ну, може, книжки… одне слово, все, що скажете. Мені б хотілося зробити вам щось приємне. Ви повинні знати, Йоссар’яне, що ми всі дуже пишаємось вами.

— Пишаєтеся?

— Авжеж, ще й як пишаємось! Адже ви, ризикуючи власним життям, грудьми перегородили дорогу тому фашистському диверсантові.

— Якому фашистському диверсантові?

— А тому самому, що хотів убити полковника Пескарта й підполковника Порка. А ви їх урятували, взявши удар на себе, Він же міг зарізати вас кинджалом, коли ви зчепилися з ним на галереї. Вам просто пощастило, що лишилися живим.

Зрозумівши, в чому річ, Йоссар’ян глузливо пирхнув:

— Не було там ніякого фашистського диверсанта.

— Та як же не було? Про це заявив сам підполковник Порк.

— То була Кристієва краля. І прийшла вона по мою душу, а зовсім не для того, щоб зарізати Порка і Пескарта. Відколи я приніс їй звістку, що Кристі загинув, вона намагається мене вбити.

— Стривайте, тут щось не так! — жваво запротестував спантеличений і навіть ображений капелан. — Адже полковник Пескарт та підполковник Порк на власні очі бачили, як убивця втікав. Та й у офіційному повідомленні ясно сказано, що ви грудьми заступили дорогу фашистському диверсантові, який важився на життя полковника Пескарта й підполковника Порка.

— Плюньте ви на офіційне повідомлення, — сухо порадив йому Йоссар’ян. — Це просто входить до тієї угоди.

— Якої угоди?

— Угоди, яку уклали зі мною полковник Пескарт та підполковник Порк. Вони відсилають мене додому як великого героя, а я зобов’язуюсь їх вихваляти по всіх усюдах і ніколи не ганити за те, що вони понад усякі норми ганяють льотчиків на бойові завдання.

Мов обпечений, капелан схопився на ноги. Він весь войовничо наїжачився, неначе роз’ярене, загнане в кут звірятко.

— Який жах! Адже це ганебна, мерзенна угода, хіба ж не так?

— Підла, — відповів Йоссар’ян. Він лежав горілиць, тупо встромивши очі в стелю. — Підла — це якраз те слово, на якому ми зійшлися з підполковником Порком.

— Як же ви могли на це погодилися?

— Інакше — трибунал, капелане.

— Ой! — із щирим каяттям вигукнув капелан, затуляючи рота тильною стороною долоні. Він незграбно опустився в крісло. — В такому разі я негайно забираю свої слова назад.

— Мене б кинули до однієї камери з карними злочинцями.

— Авжеж, авжеж, так воно й було б! Вам і справді треба робити так, як ви вважаєте за потрібне.

Капелан ствердно кивнув головою, немов закінчуючи таким чином дискусію, і поринув у розгублену мовчанку.

— Не хвилюйтесь, — нарешті промовив Йоссар’ян, невесело всміхнувшись. — Нічого цього я робити не буду.

— Але ж вам не можна інакше, — наполягав капелан, стурбовано схилившись над Йоссар’яном. — Справді не можна. Доведеться пристати на їхні умови. Я не мав права чинити якийсь тиск на вас. Мені не слід було нічого говорити.

— Та зовсім ви на мене не тиснули. — Йоссар’ян перевернувся на бік і з удаваною серйозністю похитав головою. — Боже мій, капелане! Як ви тільки могли в це повірити! Та хіба ж я взяв би на душу такий гріх — рятувати життя полковникові Пескарту?! Ні, я нізащо не заплямував би своє добре ім’я таким злочином!

Капелан обережно повернув розмову до початкової теми.

— Що ж ви збираєтесь робити? Невже дозволите їм запроторити вас у тюрму?

— Літатиму далі. А може, дезертирую, і нехай тоді спробують упіймати. Хоча, певно, таки впіймають.

— І тоді вас усе одно посадять за грати. Невже ви так цього хочете?

— Що ж, виходить, треба літати до кінця війни. Адже хтось та має залишитися в живих.

— А що, як вас зіб’ють?

— Ну, тоді краще не літати.

— А що ж робити?

— Не знаю.

— А поїдете додому, якщо вони вас відпустять?

— Не знаю. Надворі жарко? Тут страшенна духота.

— Надворі страшенна холоднеча.

— Послухайте, — пригадав Йоссар’ян, — зі мною сталась кумедна річ, — а чи, може, це мені лише приснилось? Нібито заходить до палати якийсь чолов’яга і каже, що вони злапали мого дружка. Невже це тільки привиділося?

— Гадаю, що не привиділося, — сказав капелан. — Коли я приходив уперше, ви теж про це говорили.

— Отже, це не сон… Заходить і каже: «Ми вже його злапали, хлопче. Злапали твого дружка». Зроду не бачив зловреднішого типа. Цікаво, якого це дружка він мав на увазі?

— Я б з приємністю дізнався, що йшлося про мене, Йоссар’яне, — мовив капелан, соромлячись своєї щирості.— Я вважаю себе вашим другом, і я справді в їхніх руках. Вони взяли мене на гачок і тримають під наглядом. Можуть мене схопити, коли захочуть і де захочуть. Вони самі так сказали під час допиту.

— Ні, по-моєму, він мав на увазі когось іншого, — промовив Йоссар’ян. — Скажімо, Данбара або Кристі. Словом, когось із тих хлопців, що загинули на війні, як от Мудренджер, Вессл, Жлобс, Малюк Семпсон або Макпростак. — І раптом Йоссар’ян ахнув і затрусив головою. — Тепер я знаю! — вигукнув він. — Вони злапали всіх моїх друзів! Зосталися тільки я та Голодний Джо. — Обличчя капелана раптом немовби взялося крейдою. Помітивши це, Йоссар’ян заціпенів од жаху: — Капелане, в чому річ?

— Голодного Джо вже немає.

— Боже!.. Загинув у польоті?

— Помер уві сні, певно, від якогось кошмару. Коли вранці зайшли до його намету, на обличчі в нього спав кіт.

— Ой Джо, бідолашний мій байстрюче, — прошепотів Йоссар’ян і заплакав, витираючи сльози плечем.

Капелан тихенько вийшов геть, навіть не попрощавшись. Йоссар’янові принесли обід, і невдовзі він заснув.

Серед ночі чиясь рука шарпнула його за плече. Йоссар’ян розплющив очі і побачив худого непоказного чоловіка в шпитальному халаті. Бридко вишкірившись, незнайомий свердлив його холодним глумливим поглядом.

— Ми вже його злапали, хлопче. Злапали твого дружка.

— Що? Якого біса тобі від мене треба? — не своїм голосом заволав Йоссар’ян.

— Скоро дізнаєшся, приятелю. Скоро дізнаєшся.

Йоссар’ян рвонувся, щоб схопити свого мучителя за горлянку, але той легко ухилився і, зловісно хихочучи, зник у коридорі. Йоссар’яна всього трусило, серце молотом било в грудях. Він весь купався в крижаному поту. Про якого дружка говорив той заброда? Спокій і тиша панували у всьому шпиталі. Йоссар’ян не знав, котра година, і годинника в нього не було. Він лежав, широко розплющивши очі, і відчував себе безпорадним бранцем, якого взяла в жорстокий полон довга безсонна ніч — така ніч, коли здається, що ранок ніколи вже й не настане.

Йоссар’ян відчув, як