Читати книгу - "Острів Дума"

— Та ні.

Я в цьому був майже впевнений. Але, вириваючи з альбому аркуш з намальованим мостом, я подивився на Ваєрмена. Незважаючи на свинцеву отупілість моїх душі і серця, мене, як не дивно, це дійсно цікавило. — А ти? Тиколи-небудь потикав свого носа до старого Гнізда Чаплі?

— Реально, ні. — Ваєрмен відійшов виглянути у вікно. — Міст стирчить вгору... я звідси бачу західну його половинку проти неба. Поки що все путьом.

Мене не так просто було збити.

— Чому?

— Мене відраджувала міс Істлейк, — відповів він, не обертаючись від вікна. — Казала, що там гидке довкілля. Ґрунтові води, флора, навіть повітря. Казала, що армійські специ щось робили на південному кінці острова під час Другої світової війни і примудрилися чимось отруїти ту частину Думи, тому-то, либонь, там і рослинність така щільна, здебільшого. Вона казала, що отруйний дуб там, мабуть, найгірший в Америці — гірше за сифіліс до пеніциліну, так вона казала. Від нього роками не можна здихатися, його вирубуєш, а він знову відростає. І він там повсюди. Так вона казала.

Цікава загалом приповістка, але Ваєрмен так і не відповів прямо на моє запитання. Тому я поставав його знову.

— А ще вона запевняла мене, що там є змії, — сказав він, нарешті обернувшись. — Я жахливо боюся змій. З тих пір, як одного разу в поході зі своїми старими прокинувся на стоянці і відчув, що разом зі мною в спальному мішку відпочиває молочниця[366]. Вона заповзла мені прямо під нижню сорочку. Я весь був вимазаний в її мускусі. Злякався, що то смертельна отрута. Тобі цього достатньо?

— Так, — сказав я. — А їй ти цю історію розповідав до чи після того, як вона тебе лякала засиллям змій на південному кінці острова?

— Не пам’ятаю, — відповів він прохолодно, а відтак зітхнув. — Мабуть, до. Я бачу, до чого ти ведеш, вона, мовляв, хотіла мене відлякати.

«Не я це сказав, а ти сам», — промовив я подумки, а вголос сказав:

— Та я більше непокоюся про Джека. Краще зарання остерегтися.

— Про мене? — здивувався Джек. — Я не маю нічого проти змій. Крім того, я знаю, як виглядають отруйний дуб і отруйний плющ. Я був бойскаутом.

— Присягайся, — сказав я і почав його малювати. Працював я швидко, опираючись спокусі деталізувати... а в душі так цього хотілося. Тим часом по той бік звідного мосту пролунав перший сердитий сигнал автомобіля.

— Щось мені підказує, що знову заїло міст, — усміхнувся Джек.

— Авжеж, — підтакнув я, не відриваючись від малювання.

— 5 —

Ваєрмена я малював ще швидше, і знову ледь утримувався від того, щоб почати виписувати деталі... бо поринаючи в роботу, я десь далеко від себе полишав свою тугу й біль. Робота була мов наркотик. Але денного світла попереду залишалося не так вже й багато, а мені ще менше, ніж Ваєрмену, хотілося знову зустрітися з Емері. Чого мені дійсно хотілося б, так щоб справа вже була закінчена, а ми всі троє опинилися десь за межами острова — дуже далеко — до того, як від Затоки почнуть підніматися вгору кольори вечірньої зорі.

— О’кей, — промовив я. Джека я нарисував синім, а Ваєрмена яскраво-помаранчевим. Неідеальні малюнки, але посутнє в своїх моделях я, здається, вхопив. — Залишилися останнє.

— Едгаре! — простогнав Ваєрмен.

— Більше нічого не малюємо, — заспокоїв я його і закрив альбом з двома в ньому етюдами. — Посміхнися художнику, Ваєрмене. Але спершу пригадай щось дійсно тобі приємне.

— Ти це серйозно?

— Смертельно серйозно.

Він наморщив чоло... відтак прояснішав. І посміхнувся. Як завжди, в нього освітилося цілком все обличчя, ніби перед вами явилася нова людина.

Я обернувся до Джека.

— А тепер ти.

І оскільки я вважав, що з них двох у хлопця роль важливіша, до нього я придивлявся особливо прискіпливо.

— 6 —

Повнопривідного позашляховика в нас не було, проте старий мерседес Елізабет здавався непоганим варіантом, його було побудовано, як танк. До Ель Паласіо ми доїхали машиною Джека і поставили її прямо біля воріт. Ми з Джеком перенесли наші припаси до SEL500. Ваєрмен опікувався пікніковим кошиком.

— Щоб не забути, поки ми ще тут, — згадав я. — Якийсь репелент і надійний ліхтар. Є тут щось таке?

— Так, — кивнув він. — У садовому будиночку є на вісім батарей. Справжній прожектор.

— Добре, і ось що, Ваєрмене.

Він відповів мені поглядом на кшталт — ну, що там ще, продемонструвавши роздратування одними лиш бровами, — але промовчав.

— Гарпунний пістоль.

Ту він розплився в посмішці.

— Si, senor. Para fijaciono.[367]

Поки він ходив, я стояв, спершись на мерседес, і дивився на тенісний корт. Хвіртка на його дальньому кінці була прочиненою, там на одній нозі стояла напівдомашня чапля Елізабет. Вона невдоволено дивилася на мене синіми очами.

— Едгаре? — торкнувся мого ліктя Джек. — 3 вами все гаразд? Не гаразд, і довго ще не буде. Проте...

«Я можу це зробити, — подумав я. — Я мушу це зробити. Вона не повинна виграти». —— Чудово, — відповів я.

— Ви так зблідли, що я аж трохи злякався. Як тоді, коли тільки-но сюди приїхали, — на парі останніх слів голос Джека захрип.

— Зі мною все чудово, — повторив я, на мить обнявши його за шию. І усвідомив, що, якщо не рахувати наші ручкання, це я, мабуть, перший раз його торкнувся.

Тримаючи за обидві дужки пікніковий кошик, з’явився Ваєрмен. На голові в нього, один на іншому, були одягнені три довгодзьобі кашкети. З-під пахви стирчав гарпунний пістоль Джона Істлейка.

— Ліхтар у кошику, — пояснив він. — А також репелент «Лісові хащі»[368] плюс три пари садових рукавичок.

— Пречудово! — похвалив я.

— Si, але вже за чверть перша, Едгаре. Якщо ми кудись збираємося, то давай, може, вже рушати?

Я подивився на чаплю на тенісному корті. Вона стояла біля сітки, застигла, мов стрілка поламаного годинника, і теж безпощадно дивилася на мене. Все гаразд, цей світ у більшості своїх проявів і є безпощадним.

— Авжеж, — озвався я. — Рушаємо.

— 7 —

Тепер я при пам’яті. Вона більше не в ідеальному робочому стані, дотепер