Читати книгу - "Нафта"

за цінностями, які Пазоліні видаються нестерпними. Складається враження, що він радіє поразці студентського руху й тому, що завдяки цій поразці народилося нове втілення „сина“, який дивовижним чином знов отримав такі прадавні риси, як простота, послух, неагресивний спротив, жагу до знань, принадність, джерелом котрої є молодість, хай навіть через гріх смирення чи чутливості або безтурботності, революційну силу, але ту, яка не знає перемог тощо».

У листопаді 1973 року виходить ще одна стаття — рецензія на самого себе: Пазоліні стає на захист свого «Кальдерона», вважаючи його одним з найдостовірніших своїх витворів з точки зору форми: «Течія „Попелу Ґрамші“ й віршів п’ятдесятих у цьому творі, гадаю, стала повноводною після тривалого засушливого періоду (не всупереч моїй волі)».

З січня 1973-го Пазоліні почав співпрацювати з «Кор’єре делла Сера», ця співпраця була «скандальною», бо торкалася всіх пекучих питань, зіштовхуючи навлобки церкву та владу.

«Перша справжня революція правих»; «Передвістя перемоги на референдумі»; «Дослідження антропологічної революції в Італії»; «Роман про кровопролиття», «Коїтус, викидень, удавана терпимість влади, конформізм з боку проіресистів»; «Геноцид» — ось лише деякі з назв «уривків», які є в «Піратських записках» — збірці, в якій зібрано статті, надруковані не лише у міланській газеті, але й в інших виданнях тих років.

У 1975 році Пазоліні передає редактору «Ейнауді» текст, який автор іменував «документом» під назвою «Божественний Мімезис»: «Цей задум з’явився ще 1963-го, але я досі не спромігся підібрати годящого ключа. Я хотів написати щось хаотичне, бурливе, а вийшло щось поетичне, на кшталт „Попелу Ґрамші“, тільки у прозі. Тому видаю перші дві пісні: середньовічне Пекло зі старими його карами, якому протистоїть Пекло неокапіталістичне. Але наразі ми перебуваємо „на півшляху свого земного світу“, зустрівшись із трьома жорстокими звірами». Книга «Божественний Мімезис» вийшла після смерті автора.

Безпосередньо за кілька днів до власної смерті Пазоліні їде до Швеції, а потім прямує до Парижа, щоб готувати до виходу французьку «Салó». В інтерв’ю, яке він дав у Швеції, говорячи про зйомки фільмів, він пропонує власний ключ до прочитання: «У своїй режисерській кар’єрі я мав принаймні три етапи: перший етап Ґрамші назвав би фільмами націонал-народного характеру, а тому вони були досить прості, досить легко зрозумілі для глядачів і по-ґрунтовному епічні, як „Акаттоне“, „Євангеліє від Матвія“; потім в Італії з’явилися перші паростки того, що стане незабаром суспільством добробуту, а тому другий етап — етап індустріальної революції; на цьому етапі в Італії пізнали, що таке масова культура […], отут я почасти злякався й сховався за деревами й більш не мав бажання створювати просте, народне кіно, бо тоді б у певному сенсі масове суспільство почало б ними маніпулювати, перетворило б на товар, експлуатувало. Тоді я почав створювати складніше кіно, почавши з „Птахів великих і малих“, „Царя Едіпа“, „Теореми“, „Свинарника“, „Медеї“, коротше кажучи, я створив кілька більш аристократичних, важчих фільмів, які було б важко експлуатувати тощо. Потім я зробив ті, які я називаю „трилогією життя“, себто фільми про тілесність людини та про секс. Це досить легкі картини, я зняв їх, маючи на меті протиставити споживацькому теперішньому недавнє минуле, де людське тіло та людські стосунки ще були справжніми, хай старомодними, доісторичними, грубими, але все одно вони були справжніми, протиставляючи свою справжність несправжності споживацького суспільства. Але ці фільми певним чином також стали пережитком, стали застарілими через те, що були терпимими до суспільства споживання. У цих фільмах я боровся за сексуальну свободу, яка була актуальною кілька років тому, це була битва прогресистів, які були десять-двадцять років тому. Та насправді споживацтво зайшло набагато далі, тобто це воно дозволило існувати терпимості, через яку ми боролися, мабуть, вичавлюючи все з наших ідей і в певному сенсі обнуляючи нас самих. Тому я й кажу: наразі я зрікаюся своєї трилогії життя, яка була новим етапом, скажімо так, характеру загального, популярного, простого».

Уночі проти другого листопада 1975 року П’єр Паоло Пазоліні гине; його було вбито на запиленій пустці й покинуто біля гавані для гідролітаків у містечку Остія, неподалік Рима.

(За редакцією Ґрацієли К’яркоссі)

Бібліографія

Перелічуючи доробок П’єра Паоло Пазоліні, у бібліографії ми розділили його на твори, які було надруковано прижиттєво, та твори, надруковані по смерті. У ній не записано, де вперше з’явилися вірші, нариси та оповідання, які згодом сам автор зібрав у видання, а також тут немає випадкових статей, виступів на дебатах, поетичних перекладів тощо, до яких читач може знову звернутись в «анотаціях» та бібліографічних статтях в окремих виданнях видавництва «Мерідіано», зокрема щодо бібліографії останнього («Всі вірші» за редакцією та зі статтею В. Сіті, «Мондадорі», Мілан, 2003, с. 1805—1810), у тому ж виданні, на с. 1839—1896 є «Добірка у хронологічному порядку творів, які надруковано за життя», завдяки якій можна переглянути всю творчість Пазоліні, не розділену за жанрами, починаючи з сорокових років й аж до листопада 1975-го.

Що ж стосується численних монографій про Пазоліні, у першій частині, яка називається «Про творчість загалом», ми перелічили найголовніші з них, передовсім ті, які найбільше прислужилися у визначенні пазолінівської спадщини або в яких розглядалися найбільш усеохоплюючі сторони його творчої особистості; поміж критичних статей, присвячених окремим сферам творчості Пазоліні, ми використали лише ті, що стали ґрунтовними дослідженнями, й ті, що вийшли недавно.

Наступна частина, «Біографії та біографічні свідчення», приділяє увагу скремсаним, відділеним один від одного острівцям спогадів, біографічних свідчень та справжніх життєписів, присвячених Пазоліні.

Остання частина, що зветься «Про Нафту», навпаки, має бути вичерпною: починається вона з перших рецензій на роман і закінчується найновішими дослідженнями.

Творчість П’єра Паоло Пазоліні

ВІРШІ

Вірші в Касарсі. «Антикварна книгарня Маріо Ланді», Болонья, 1942.

Щоденники. «Видання Академ’юти», Касарса, 1945 (передруковано літографським способом, 1979~го, з передмовою Н. Нальдіні).

Вірші. «Стамперія Примон», Сан Віто аль Тальяменто, 1945.

Ридання. «Видання Академ’юти», Касарса, 1946.

Де моя батьківщина, з 13 ілюстраціями Дж. Дзігаїна, «Видання Академ’юти», Касарса, 1949.

Tal cyur di un frut. «Видання фріулійською мовою», Тричезімо, 1953 (перевидання за редакцією Л. Чечері, «Форум Юлії», Удіне, 1974).

Народна пісня. «Видання Мерідіано», Мілан, 1954.

Зі щоденника (1945—1947). «Шаша», Катальнісетта, 1954 (перевидано 1979-го зі вступним словом Л. Шаша та ілюстраціями Дж. Маццуло).

Найкраща молодь. Фріулійські вірші. Сансоні, «Бібліотека Параґоні», Флоренція, 1954.

Попіл Ґрамші. «Ґарцанті», Мілан, 1957 (перевидання «Ейнауді», Турин, 1981, де включено рецензію В. Сіті та