Читати книгу - "Нафта"

1964 року Пазоліні розпалив палкі суперечки про мову, які тривали кілька місяців й у яких брали участь письменники Моравіа, Еко, Барбато, Чітаті тощо.

У 1965-му принагідно до Кінофестивалю у Пезаро обговорюють мову кіно. У дебатах беруть участь семіологи, італійські та іноземні науковці (серед яких французький критик та есеїст Ролан Барт), а Пазоліні робить розлогу доповідь про «поетичний кінематограф». У книзі «Єретичний емпіризм», яка вийшла друком у 1972-му, зібрано чимало досліджень про мову та кіно, які були проведені також і цими роками.

Восени 1965-го видавець Джуліо Ґарцанті погоджується на пропозицію, яку зробили письменники Моравіа, Пазоліні та Альберто Кароччі щодо того, щоб друкувати журнал «Нуові аргоменті» в оновленому вигляді, отож журнал набирає висоту завдяки новим культурним започаткуванням, які запровадили нові редактори.

Того ж таки 1965 року виходить у світ збірка «Блакитноокі крила», до якої увійшли сценарії до фільмів «Мама Рома», «Акаттоне», «Овечий сир», оповідання про події, що відбуваються, та людей, що живуть у Римі, а також чернетки романів.

У березні 1966-го через виразку, яка почала кровоточити, Пазоліні був прив’язаний до ліжка; за час видужування письменник написав шість віршованих трагедій (над ними він працюватиме й згодом, змінюючи та оновлюючи; лише «Кальдерон» вийде в світ з його офіційної згоди), а також першу чернетку «Теореми».

У жовтні 1966 року в Нью-Йорку показують «Акаттоне» та «Птахів великих і малих», для Пазоліні це перша подорож в Америку. Наразі він працює над задумом фільму про святого Павла, тож нью-йоркські краєвиди та американці підказують йому думку перенести місце дії з Рима у Нью-Йорк, але не змінюючи історію. Хай там як, однак його задум не було втілено.

Після сутичок лівих студентів 1968-го на майданах Валле Джулія (біля Римського університету Сап’єнца, де студенти намагались відбити у поліції захоплений ними факультет) Пазоліні пише памфлет для журналу «Нуові аргоменті», у якому підтримує поліціянтів, котрих вважає за справжніх пролетарів. Потому в «Еспрессо» з’явилася перекручена стаття та цей вірш, повна назва якого була «Компартія — для молоді!» (Віршовані нотатки для віршів у прозі, що з’явились після «Апології») і який спричинив бурхливі суперечки, котрі, можливо, не вирішено й донині.

Відголосся цих суперечок з’явиться у колонці «Хаос», яку Пазоліні веде у тижневику «Темпо» починаючи з 6 серпня 1968 року до січня 1970-го; в ній він відповідає на листи читачів, веде щоденники, в яких описує подорожі, публікує нариси, рецензії до книг, пише листа президенту країни.

У 1967 році Пазоліні зняв «Царя Едіпа»: «[…] коли я вирішив зняти „Царя Едіпа“, я розмірковував над іншим фільмом — „Теоремою“. Тема інцесту присутня й у „Теоремі“ (там на неї лише натякають і мають на увазі). Можна сказати, що обидва сценарії були написані одночасно, але суто з технічних причин я спершу взявся за „Царя Едіпа“».

«Теорема», вийшовши на екрани, спричинила черговий скандал. У вересні 1968-го фільм було представлено на Венеціанському кінофестивалі, але його вилучили за непристойність. Утім, фільм таки отримав премію ОСІС, а Лаура Бетті отримала нагороду Кубок Вольпі, за кращу жіночу роль.

У номері за січень—березень у «Нуові аргоменті» виходить стаття під назвою «Маніфест для нового театру» (Пазоліні дає визначення новому театрові, як «театру слова»), а в листопаді у Турині письменник випробовує себе як театральний режисер, ставлячи на сцені одну з власних трагедій «Оргію», де грають Лаура Бетті, Луїджі Медзанотте та Нелід Джанмарко.

У 1969 році Пазоліні знімає «важкий» фільм під назвою «Свинарник», у якому почергово показано дві історії. Одна з них відбувається в Німеччині, це історія про хлопця, сина одного промисловця, який спроможний відчувати оргазм, лише займаючись сексом зі свинями; а друга — про канібалізм, за який карають за законом відплати. «[…] Як у першому випадку видно, що суспільство зжирає непокірного сина, так само і в другому воно зжирає як неслухняного, так слухняного сина».

Вже у 1968-му акторці Марії Каллас розповіли про проект фільму Пазоліні про Медею з міфів. Зйомки розпочались навесні 1969-го. «[…] Я відразу подумав про „Медею“, вже знаючи, що зніматися буде саме ця акторка. Часом я пишу сценарій, ще не знаючи, хто зніматиметься. Цього разу я увесь час знав, що це буде саме вона, а тому писав, маючи на думці саме Каллас. Отож вона зробила значний внесок у створення образу… Себто оця варварка, що ховається глибоко в ній, яку видно в її очах, обрисах, але яка не виявляється прямо, навпаки, ззовні вона майже відшліфована, загалом, десять років, прожитих у Коринфі, чимось скидаються на життя Каллас. Вона народилася на селі, має грецьке, хліборобське коріння, але згодом її навчили бути буржуазійкою. Отже, певним чином я намагався зосередити в її героїні те, ким є вона сама, разом з її непростим єством».

Середньовічна башта (що розташована у Вітербо), про яку він дізнався ще в часи, коли знімав «Євангеліє», — стоїть неподалік річки, що тече поміж скель, розташованих внизу, тут знімали сцену хрещення Христа, — була для Пазоліні мрією, й у листопаді 1970-го йому вдалось її придбати. Він часто там має сховок, усамітнюється, й окрім того, що пише у тому понурому й чарівному місці більшу частину свого незавершеного роману «Нафта», знову взявшись за свою «мішанину з матеріалів», зображає Марію Каллас, Андреа Дзанцотто, Нінетто Даволі.

На початку 1971 року разом з активістами крайньо лівого об’єднання «Боротьба триває» знімає документальний фільм «12 грудня» (день, коли стався теракт на П’яцца Фонтана, у Мілані, ціль — Національний сільськогосподарський банк).

«Перевершити людські можливості й організувати» — це остання поетична збірка Пазоліні (квітень 1971). Остання, яка вийшла італійською, адже у 1975-му вийшла ще одна збірка, збірка віршів фріулійською мовою, яка мала два цикли: «Найкраща молодь», що вже видавали, та невідомий до того часу цикл «Друге втілення найкращої молоді», що був написаний 1974 року.

У виданні «День» за 3 червня 1971-го Пазоліні друкує «опис» «Перевершити людські можливості й організувати», в якому пише про себе в третій особі. З-поміж іншого каже таке: «Ностальгія за стилем життя, який є частиною минулого (що часом вселяє в Пазоліні сором’язливий, майже незграбний гнів реакціонера) й який ніколи вже не повернеться через те, що зло здобуло остаточну перемогу, перетворюється на космічний жаль, який він відчуває до своїх молодих братів, котрі екзистенціально мусять жити відтепер