Читати книгу - "I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі"

корабля Джулі проминула під серпанком слабкості та

знеболювального. На Еросі перед цим був кошмар, що ніколи не

поблякне в пам’яті. А тут — чисті та практичні коридори, тяга

двигуна лагідно притискає до підлоги, і навряд чи хтось

намагатиметься тебе вбити наступної миті. Підозріло. Але якщо

уявляти Джулі поруч, то не так уже й зле.

Поки він їв, дзенькнув термінал — автоматичне нагадування

про чергове переливання крові. Підвівся, поправив на собі

капелюх і попрямував у лазарет — віддаватися на поталу голкам

й інжекторам. Капітан уже був на місці, під’єднаний до системи.

Голдену, напевно, вдалося поспати, хоч і неспокійно. Синців

під очима, як у Міллера, він не мав — зате плечі напружені, між

бровами залягла зморшка. Міллер запитав себе, чи не надто

жорстко повівся з цією людиною. Сказати «А я ж

попереджав» — завжди корисно, але тягар невинних смертей

і хаосу руйнування людської цивілізації може зламати будь-кого.

Хоча, можливо, капітан просто досі тужив за Наомі.

Голден помахав рукою, не скутою медичним обладнанням.

— Доброго ранку, — привітався Міллер.

— Привіт!

— Уже вирішив, куди летимо?

— Ще ні.

— До Марса дістатися дедалі складніше, — Міллер віддавався

звичним обіймам лікарняного ліжка. — Якщо плануєш туди, то

краще поспішити.

— Поки Марс іще існує?

— І це також.

Із плавно вигнутих трубок виповзли голки. Міллер зосередив

погляд на стелі, намагаючись не напружувати м’язи й дозволити

гострякам вдертись у вени. Вжалені місця стиха занили, а потім

заніміли. Монітори над його головою звітували про стан тіла

комп’ютерному лікареві; такий самий тепер доглядав молодих

солдатів, які вмирали на орбіті над горою Олімп.

— Як гадаєш, коли вони зупиняться? — запитав Голден. — Ну, тобто, «Протоген» купив якихось генералів чи сенаторів на

Землі, й тому це все почалося, так? Бо вони хочуть монопольно

володіти цією штукою. Якщо Марс нею заволодіє, то

у «Протогену» не буде причин продовжувати.

Міллер спантеличено моргнув. Перш ніж він устиг обрати

відповідь: «Саме тому вони не зупиняться, поки не винищать

Марс повністю», або «Усе зайшло аж надто далеко», або «Як

можна бути таким наївним, Голдене?» — капітан заговорив

знову.

— Ну і чорт з ним. У нас є всі файли. Я їх ретранслюю.

Міллер відповів майже рефлекторно.

— Ні, не ретранслюєш.

Голден звівся на ліжку — вираз на обличчі, похмуріший за

штормове небо.

— Я ціную те, що ти можеш висловити обґрунтовану незгоду, але це мій корабель. А ти тут пасажир.

— Згоден, — відповів Міллер. — Але не забувай про те, що тобі

хріново вдається стріляти в інших, а якщо хочеш розіслати ці

дані, тобі доведеться спершу мене пристрелити.

— Мені що?

Свіжа кров у Міллерових жилах підбиралася до серця

струмочком крижаної води. Екран на медичному моніторі

змінився, відраховуючи клітинні мутації, що їх зафіксували

фільтри.

— Тобі доведеться мене пристрелити, — неквапно повторив

Міллер. — Двічі в тебе була нагода не розколоти Сонячну

систему, й обидва рази ти облажався. Третій раз принесе

нещастя.

— Здається, ти переоцінюєш роль старшого помічника

капітана на водовозі-далекобійнику. Так, у нас війна. І так, я там

був, коли вона почалася. Але Пояс ненавидів внутрішні планети

задовго до того, як вони знищили «Кент».

— Внутрішні планети ти також примудрився розколоти.

Голден схилив голову набік.

— Земля завжди ненавиділа Марс, — сказав Голден таким

тоном, ніби пояснював, що вода мокра. — У флоті ми

розраховували сценарії. Стратегії та плани, якщо Марс і Земля

по-справжньому зійдуться. Земля програє. Єдиний шанс —

ударити першими, вдарити сильно і не відпускати до самого

кінця. Інакше жодних шансів.

Можливо, справа була у віддаленості. Можливо, Міллер просто

не був спроможний таке уявити. Але він ніколи не міг подумати, що внутрішні планети настільки розділені.

— Що, справді?

— Вони — наша колонія, але всі знають, що в них найкращі

іграшки. До всього,