Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

яким заправляла мати Пакі Райт. Цей заклад довелося обслуговувати по-особливому персоналізовано: «Деякі пані вимагали, щоб їх акумулятор мав колір “не як у всіх”, та й узагалі кінця-краю їхнім побажанням видно не було», — казав він. Сільверт продавав високоякісні Манґравітові творіння по 400 $ за штуку, учетверо більше, ніж він платив Манґравіту за роботу.

У творчому доробку Манґравіта був і один ловець хмар, і автор творіння хизувався, що з наукового погляду його версія більш відкалібрована, аніж та примітивщина, якою користувався Райх; він додав до конструкції «прямокутний транспортир», тож тепер можна було фіксувати, під яким саме кутом було виставлено прилад, і відтак складати більш прецизійні технічні звіти операцій. Погодними маніпуляціями Манґравіт та Сільверт займалися в Нью-Йорку: «Наш ловець хмар ми встановили на вантажівці, яку залишали на паркінгу неподалік від Кенал-стрит, — Манґравіт пригадує про їхню восьмиколіску та неординарний вантаж на ній. — І ми — Сільверт та я — задля проведення наших погодних експериментів висовувалися о 4-й чи 5-й ранку, а також вечорами. Щоб заземлити штукенцію, зануривши кабелі в річкову воду, ми прямували аж до пірсів у нижньому Іст-Сайді». Така схема дій залишалася щоденно незмінною протягом двох років. Манґравіт стверджує, що своїм приладом вони могли розчищати СОЕ, яка акумулювалася над хмародерами Мангеттена.

Через місяць після його повернення з пустельної експедиції до Оргонону Райху висунули звинувачення в порушенні судової заборони. Юристи УПМ стверджували, що він, не відкликавши та не знищивши акумулятори та літературу, відмовивши УПМ у наданні дозволу на огляд його володінь в Аризоні та Оргононі та перемістивши запчастини до акумуляторів з Ренджелей до Нью-Йорка, де їх продовжували продавати, порушив положення судової присуду. Райха попросили протягом місяця з’явитися до суду, щоб «переконати суд у недоцільності відкриття проти нього судового провадження».

* * *

9 червня 1954 року в МакКарті все-таки забрали ті лещата страху, в яких той ще від початку десятиліття міцно стискав усю націю. Під час слухання судової справи «Армія США проти МакКарті», під час якого МакКарті висунули звинувачення в перевищені службових повноважень із метою отримання особливих привілеїв для одного з його помічників, якого призвали до війська, юрист, що представляв збройні сили США, — Джо Велч — завдав МакКарті смертельного удару. Слухання транслювалися по телебаченню, тож цей coup de grâce[113] мали змогу побачити 20 мільйонів сімей, у яких на той час уже були телевізори. Було добре видно, що МакКарті нетверезий, а у своїй валізі тримав плящину бурбону, яку почав дудлити ще зранку, тож його п’янючу, червонопику мерзенність виставили на публічний позір.

Коли Велч попросив МакКарті, щоб той надав головному прокуророві штату список тих 130-ти комуністів, які, за його твердженнями, працювали на оборонних підприємствах американського війська, сенатор спробував викрутитися, вказавши, що дехто з Бостонської колегії адвокатів, до якої входив Велч, будучи колишнім членом Національної гільдії адвокатів (яку він теж звинувачував у тому, що ця організація — «узаконений бастіон комуністичної партії») — комуніст. Виступивши на захист свого протеже, Велч відповів МакКарті тепер уже легендарним приниженням: «Видається мені, сенаторе, що досі я й геть не розумів, який ви жорстокий та зухвалий». МакКарті заходився продовжувати зводити наклеп на молодика, який щойно повернувся з Гарварду і який був секретарем ліги юних республіканців, а не комуністом (на хвилиночку), а Велч видав славнозвісну рекламацію: «Врешті-решт, сер, у вас немає почуття порядності? Врешті-решт його у вас геть не залишилося?»

«За одну лиху секунду, — пише “The Wisconsin State Journal”, газета з отчого штату сенатора, що зазвичай підтримувала його, — МакКарті… зруйнував усе. Усі випари своєї злості він випустив у формі брудної брехні на молодика, який до справи не мав жодного стосунку. Це було навіть гірше, аніж зухвало. Це було навіть гірше, аніж жорстоко. Це було варте засудження». Адвокатом-початківцем, якого так критикував МакКарті, був Фред Фішер. Велч сказав МакКарті, що Фішеру завжди «болітиме шрам» від рани, якої МакКарті не обов’язково було йому завдавати. Того грудня Сенат більшістю у дві третини голосів підтримав законодавчу ініціативу винести МакКарті обвинувальний вирок — збігли дні його панування у мізках народу.

Наступного року вже у штаті Мен Фішер представлятиме інтереси Райха у вступному слуханні у справі, яку суд відкрив за порушення ним умов судової заборони. Хоча Райх і ненавидів комуністів, чи то «червоних фашистів», як, зазвичай, називав їх, але «шрам» Фішера, якого завдав йому МакКарті, радше виставляв його героєм, а не ворогом. Райх вважав, що діяння МакКарті надихалися тим же червоним фашизмом, що і УПМ. «Сталін, — писав Райх, — породив і Гітлерів, і всіх цих МакКарті», — і ніколи він його не підтримував{485}.

А. С. Нілл вважав малоймовірним, що сенатор був «червоним фашистом», і сумнівався в тому, що МакКарті курував УПМ, бо ж в його підпорядкуванні було багато інших установ, які також могли пришити Райху підривну комуністичну діяльність. «ВІН — КОМУНІСТ! — Райх накарлюкав внизу листа-відповіді. — Без жодних на те сумнівів». Пітер Райх якось прирівняв батька до сенатора з Вісконсина: обидвом усюди ввижалися комуністи. І Райх, здавалося, частенько вдавався до тактики МакКарті, особливо, коли вимагав, аби усі його коханки та колеги підписували ці нескінченні протоколи-зізнання. Таке порівняння Райх опротестував, сказавши своєму синові, що МакКарті своєю діяльністю не наближав цей світ до вирішення проблем вселенського масштабу, коли ж він «здійснив відкриття, яке допоможе боротися зі злом». (МакКарті помер через три роки від печінкової недостатності у сорокавосьмирічному віці.)

З Бостона Фішер вирушив на слухання у Райховій справі, яке проводилося в Портленді, штат Мен. Він стверджував, що кримінальні звинувачення проти його клієнта повинні бути скинутими, бо суд, що видавав причинну ухвалу, не мав законодавчих повноважень