Читати книгу - "Теорія літератури"

У творі-маніфесті «Поетична мова» поет говорить про джерела поезії і її мови і чи не вперше в українській поезії так свідомо і відкрито заперечує для неї народні джерела:

Але з народних пісень форм і окрас не вживай.

Що ж рекомендує поет за джерела істинної поезії? Цілком прямо Орест формулює ще одну важливу ідею своєї естетики:

Мужньо скажімо: майстерність і мудрість не нашого краю

Гідні того, щоб їх учнями стали мистці.

Орест не випадково говорить про мужність, адже заклик до Європи традиційно асоціювався і асоціюється з відмовою від чогось свого, самобутньо-національного, так званого народного. Орест має іншу формулу національного.

Національне — це значить: велике, духово достойне…

Вірш «Джерела і дороги», звідки ці цитати, написаний у 1947 p., в самий розпал дискусії Шевельова і Державина. Його можна вважати частиною тієї дискусії, а її підсумком — пізніший (1964 р.) висновок Шевельова: «Культивування національного — законна реакція на многорічну денаціоналізацію… Теза про грядуще царство національно-органічного стилю, не казавши вже про те, що невідомо, що таке цей стиль, була солодкою злудою і самозлудою, а поза тим вела не в майбутнє, а в минуле. Дорога в минуле може бути принадна, але вона не веде нікуди і йти нею не можна». Для Ореста ж національне не має інших, окрім мови, ознак, як підкреслював він в уже цитованій післямові до своєї перекладної антології: «При визначенні приналежності даного твору до тієї чи іншої літератури мова твору є ознакою абсолютною, застосовною в усіх випадках, чого не можна сказати про інші дефініційні моменти цього роду: тематику твору, формальні його компоненти, світоглядові позиції письменника, навіть його національне походження тощо».

Отже, естетичне кредо Ореста передбачає певну ієрархію. «Магічне слово» містить одночасно красу, мораль, нарешті — істину. («Все, де високий артизм, / Є і значливість ідеї».)

Орест належить до досить давньої традиції європейської поезії, котра вважала, що поезія покликана нести не лише моральні закони, але й інтелектуальну ідею, а тому говорить:

Є мислі ароматні, наче квіти, —

І аромати є ментальні…

Такою живою і пластичною йому бачиться поетична ідея.

І останній, пов’язаний з попереднім, постулат: поезія є тайнопис. Якщо «Держава слова» передбачає певну специфічну мову, то її причина передовсім лежить у тому, що сам світ є шифром і тайнописом. («Природа — сфинкс», — писав Федір Тютчев.) Поезія, повторюючи цей шифр, не ускладнює його штучно, а скоріше розгадує. Ось — вірш з бодлерівською назвою «Correspondance»:

Світ наш — символів потужні хори.

Хочеш мати образ, як глибоке

Перетворюється на високе?

— Гори.

Звідси пряма дорога до Лісу — орестівського лісу символів.

І найостанніше в цій нестандартній для української літератури естетичній концепції — ідея про існування надчасових, надісторичних істин мистецтва:

Співіснування мистецтва з добою є річ безсумнівна,

Але залежність пряму око не знайде тонке.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Але що пишеш ти в першім столітті чи то у двадцятім,

В суті і з себе само важить найменше, повір!

Не випадково весь цикл написано гекзаметром і завершується зверненням до Орфея і прославленням магії слова.

Теоріям поетичного слова і артистизму відповідає реальне творення відповідних жанрів, форм і словника. Орест може бути різним — символічно-езотеричним і класично пишномовним, навіть помпезним, часом солодко-кокетливим. У деяких віршах, присвячених Києву і Львову, містам взагалі, втраченій батьківщині, піднесеність цілком заморожує чуття. А в останніх збірках навіть вірші про ліс відзначаються певною надмірністю власних стильових прийомів. У тих лісах дедалі менше реальних вимірів, тільки ідейна субстанція, тільки тайнопис духу.

Коли з’являється естетичний канон з особливим наголосом на моральності мистецтва, там неодмінно проростає дидактика. Менторство Ореста зароджувалося з кличних форм «будь», «дивись» і проростало з загальної настанови: поет є носієм вищого знання і покликаний його передати.

Орест, як Бодлер, зробив себе сам. Його вірші не писалися спонтанно, а шліфувалися. І формою, і змістом Орест заперечував спонтанність. Спочатку народжувалась ідея, потім робота над формою давала бажаний результат. Він запозичував свої форми з різних поетичних культур — античної, романської, германської, східної, і його Алкеєві строфи, терцини, газелі, рубаї звучать українською мовою органічно й природно. В запровадженні орієнтальних форм до національної поезії він став першим, його александрійський вірш звучить не гірше за бодлерівський, гекзаметри і пентаметри поважні, але не тяжкі.

У «Державі слова» несподівано знаходимо декілька ніжних і зовсім простих віршів про любов, про яку в попередніх двох книжках Орест писав цілком абстрактно. Отже, так і не вдалося стримати свої «пориви душі». І він склав старі й нові інтимні ліричні вірші в «книгу поезій четверту». Головним чином це виявилася песимістична, меланхолійна лірика нових відчуттів поета. Ностальгія, самотність, бездомність, спогади про втрачене — і минуле, «постаріле серце», останнє тепло, втома, «кінець доріг», плин часу і років, — ось про що думає і пише Орест. З’являються зовсім нові, не символічні і не класицистичні пейзажі: туманні вечори, холодні дощі, непогода, заметілі й зимові бурі, морок грудня. В уяві розпливаються контури втраченої вітчизни, але й близький світ проступає ніби з туману («Погасли речей контури, / Мій день короткий затих…»). Поет, щоправда, пробує боротися проти нового свого настрою («Хтось глибший є в мені, що він носити / Не хоче нуд постарілого Я»), але водночас йому здається, що весь світ постарів, не тільки він сам.

Через десять років ті ж теми звучать у «Пізніх врунах», де знову є вірші 40-х, 50-х і початку 60-х років, з них багато про душу. І не лише про загальну світову душу, а про одну-єдину, свою власну. На фоні екзистенціальної лірики лісу зовсім мало. І про слова вже все сказано. Але дотепер мучать спогади минулого — тюремні спогади. З них виростають різноманітні химери безсоння, як-от «Гість». Із філософських страхів на першому місці — «жах тілесності» і «жах досконалості».

Втомлений філософ прощається зі світом. Це прощання — не коротка мить, а психологічний стан багатьох років. Можливо, усіх років. З чим він відходить? Чи розкрилася загадка буття? Чи втамувала біль душі поетична метафізика? Чи достатньою виявилася власна втішна філософія вічного життя духу?

Здається, Ореста мучать сумніви. А душа переживає карколомну трансформацію: