Читати книгу - "Теорія літератури"

системи, і тому, що в Ореста за видимою усталеністю стилю й вивіреністю голосу криються внутрішні конфлікти. Між об’єктивним і суб’єктивним, між вічністю істин і поривом душі, між спокоєм і рухом, між класичним і символічним. Звичайно, він був майстром, віртуозом класичних форм, умів бути стримано-холодним у почуттях і статично-пластичним в описах; щоправда, на відміну від Леконта де Ліля чи Зерова, не захоплювався античністю і не опрацьовував її алегорій. Як належиться класицистові, він прагнув вловити і втілити вічну, трансцендентну суть світу — от його ліс! — але водночас окремі образи лісу і ліс загалом як справжні символи надавалися до різночитання.

«Сьогодні знов я думав про ліси», — так починається філософська притча, в якій поета відвідує кошмарне видіння. Спочатку він заглиблюється в ліс, у «невпійманне царство буття» (невпійманне — отже, широке для тлумачення), а потім несподівано відчуває, що «від’єдналися ліси від мене». Роз’єднання принесло трагедію самотності. Адже найстрашнішим у витвореному Орестом художньому космосі є навіть не тріумф зла у реальному, земному житті (цей тріумф він побачив і пережив), а небезпека втратити зв’язок із лісом, тобто з духовністю. В фіналі поет знову повертається до лісу:

Ліси, довіри сповнившись ясної,

Ключ до буття свого мені вручили…

О брамо невідома, де ти, де?

Нарешті, ця «невідома брама» не випадково невідома. Невідомість дає Орестові (і Рільке в уже цитованому вірші) простір для розгортання власної символічної системи.

У вірші «До вас, ліси, в побожному мовчанні…» зустрічається майже вітменівська пантеїстична картина перетворення-проростання, тільки не листям трави, а листям дерева, дуба. Поет у радісному екстазі заявляє, що ніколи вже не житиме в образі людини, що скоро почнеться його неземне буття. У «Видінні» описана метафорична подорож поета спочатку «безплідною землею» реального світу, де владарює Отець Убивства, потім зеленими палацами лісів, «древесним пантеоном», після чого він опиняється на своєрідній казковій високості, змальованій з декадентською пишністю, яка пасувала б Оскарові Вайлду. Драматургія цієї уявної мандрівки полягала в осягненні нового знання. Герой-поет зрозумів, що його душа отруєна земним життям і він не може залишитися тут, на вершині щастя. (Власне, знову та ж сама драма, що й у «Дубах» Гельдерліна.) Він повертається, «щоб ствердити себе якнайповніше, / В недосконалості, нуртах і зломах / Наземного трудного існування». Але думка про повернення сповнена прикрої гіркоти. Власне, вона трагічна — життя й ідеал неспівмірні.

Навіть батьківщина бачиться здалеку в одному ностальгічному спогаді у вигляді рідних лісів, де колись відбувалося становлення поета-.

Ліси прилеглі (вівтарі шумливі

Нерукотворної краси!) науку

Душі моєї гідно довершили…

Душа, на думку поета, колись втратить матеріальну оболонку, — але її попіл він хотів би бачити розвіяним саме над рідними лісами, навколо міста молодості, на берегах вічної ріки.

Мотив Ґрааля, на думку Державина, центральний для поета, за яким «ідея обраності і осяяння». Цей мотив нагадує Томаса Стернза Еліота і його трагічні пошуки ідеалу, втіленого в священній чаші Христа. Дорога до ідеалу здається Орестові досить простою, може, наївно простою:

Оподаль від людей, злочинства і пороку

Плекай душевний мир і тишину глибоку —

І чисті помисли, посталі в тишині,

Надійно проростуть у нетутешні дні.

Для Еліота «Безплідної землі», герой якої так само шукає священний Ґрааль, а знаходить лише уламки цивілізації і культури, і навіть для Еліота врівноважених «Чотирьох квартетів» — «чистих помислів» надто мало. Незважаючи на свій особистий печальний досвід, Орест все ж оптиміст у тому сенсі, що значно більше за Еліота вірить у несхитну цілісність духу. Він оптиміст тому, що задовольняється безсмертям душі і природи, яка бачиться йому «лісом вічності», куди білим голубом по смерті тіла полетить його дух. Однак апокаліптичні видіння модерністичної літератури і сучасної доби заторкують Ореста, його душу мучать і терзають темні примари, виривається з серця похмуре «Загине світ!», а полемізуючи з Федором Тютчевим («Счастлив, кто посетил сей мир / В его минуты роковые»), він пише у вірші «2 жовтня 1943 р.»:

Нещасний той, хто світ земний одвідав

В його фатальні, демонічні дні.

Та все ж естетично і навіть світоглядно епоха найближчих і найславніших сучасників — Еліота і Павнда (Еліот помер в 1965-му, а Павнд — в 1973 р.) — не його епоха; Орест живе десь ближче до Вільяма Батлера Єйтса, у хронологічно паралельному, але іншому світі.

Третя і четверта книжки Ореста — «Держава слова», «Гість і господа» — так само містили і вірші 30-х років, збережені лише в пам’яті поета і заново переписані в 40-х роках, і багато нових творів, написаних уже в Німеччині. Поет не випадково розділив їх на дві книжки.

У першій він вирішив дати формулу своєї естетики. У другій уклав інтимну лірику, в якій відходив і від класицизму, і від символізму.

Порив, що ним живе душа моя,

В слова магічні замикаю я.

Тут і кредо емоційного самообмеження, і характеристика інструменту — «магія слова». Для чого магія? Про це натяк кількома рядками далі — «слова магічні» мають відобразити «ліс вічності».

Якщо раніше тема слів у Ореста звучала принагідно, то центральним циклом «Держави слова» є «Ars poetica» — великою мірою полеміка з естетичними засадами Євгена Маланюка (та іншими, хто такі самі принципи сповідував) і відповідь на його вірш з тією ж назвою. Маланюк проголошував:

То ж не поет, хто лиш невпинно

Дзюркоче про добро і зло.

Поет — мотор! Поет — турбіна!..

Поет — механік людських мас…

А Орест саме й був тим, хто писав про «добро і зло» і вважав вірш моральною проповіддю. У своїй книжці він вирішив прямо здекларувати моральну заглибленість поезії як її головну засаду:

Отже, спитати я важуся: як поза злом і добром ви

Хочете вежі звести і розгорнути свій чин?

В сферу, овіяну чим, пориває мотор ваш невпинний?

Води які, о скажіть, вашу турбіну женуть?

Здається, весь цикл — про слова. Природі слова присвячені вдягнуті в неквапливі гекзаметри роздуми поета. Він стверджує, що митець повинен дотримуватися єдності стилю, що слова мають свою природу і, щоб бути поетом, її необхідно пізнати; він обстоює висоту лексики поезії взагалі і власної мови зокрема: «Мислі й чуття небуденні створили для себе на вираз / Теж небуденні слова», суворість, «строгість ліній». (Йому близьке зеровське: «Класична пластика і контур строгий, / І логіки залізна течія…») Нарешті, Орест вимагає: «…чинити / Образам, як