Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

пошкодженого або знищеного материнського об’єкта та його символічного замінника — вітчизни), розширення її діапазону, що визначається потужністю сублімації. Таку репаративну потужність виявляє творчість Т. Шевченка в епосі європейських романтизмів, коли активізується національний страх смерті, аналогічний чоловічому страху кастрації. Актуалізований страх смерті у національному світі породжує установку на Велике Слово. «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю Слово», — писав Шевченко, виявляючи, аналогічно Мойсею, фатальну недостачу батьківського коду в національному світі епохи колоніалізму.

Після універсального Слова, що об’єднує свідомого пророка і його несвідомий народ, закономірно прийшов перший український аналітик і реаліст — П. Куліш, який зробив унікальний аналіз української історії в романі «Чорна рада», наголосивши, що успішною суспільною структурою в Україні має бути не демократія, а влада національної аристократії. Так, як державність відображається у динамічному формуванні релігійних уявлень національної аристократії, вона має відображатися у духовно активної верхівки, яка творитиме Велике Слово.

Психоаналіз З. Фройда, структуруючи свідоме і несвідоме, порівнював свідомість з елітарним салоном, що символізує в державній структурі національну аристократію. Характерною ознакою аристократичного світогляду є знання того, що Бог має з народом заповіт на основі дотримання символічного закону. На цій сутності української аристократії акцентував П. Куліш в «Чорній раді» через протиставлення аристократа-державотворця Якима Сомка і демократа-імітатора Іванця Брюховецького. Водночас він попереджував українську аристократію: чорна рада як несвідоме народне зібрання символізує психологічну загрозу анархічної України. Цим зумовлені духовні пошуки національної аристократії, яка намагалася дати своєму народу аристократичну свідомість, духовно обняти «найменшого брата». Аристократичну перспективу українського символічного державницького моделювання перехоплює імперський імітаційний суб’єкт, що символізує роман Достоєвського «Брати Карамазови». Його небезпечне пророцтво збулося: більшовизм зімітував чорну раду, спровокувавши анархічний маргінальний комплекс братовбивства на основі ліквідації монотеїзму.

Шевченко, виражаючи мужню українську архетипність у Великому Слові, сприймався несвідомими себе «великоросами» як ерогенний мазохіст, а тому вони не побачили маскуючу загрозу його глибинно національного пророцтва. Всі, хто йшов за Шевченком, мав модернізувати й витончувати національну гру з непередбачуваним імперським переслідувачем, успадковуючи й розвиваючи тотальне бажання: утверджувати національний характер в його прагненні до державного буття. Однак ерогенність садомазохістської структури, закладена у провідний російський психотип, прагнула до злиття українського психотипу з російським, тому імперською ідеологічною настановою було нерозрізнення українського та російського. Провокація українського психотипу до мазохістської перверсії — такою була психологічна програма російського імперіалізму щодо колоніальної української нації, потенційно невичерпної своєю історичною пам’яттю. Тому в психоісторії української класичної літератури XIX ст. відбувся потужний процес українсько-російського розрізнення, що подолав головні стадії в психорозвитку духовної мужності.

Психоісторію української літератури необхідно витлумачувати на основі лаканівської концепції бажання, за якою джерелом національного існування є бажання повноцінного буття. Цілісне державницьке бажання, замасковане І. Котляревським у химерному бароково-романтичному проекті, сформоване Шевченком у високому романтичному проекті, у Кулішеві виявило своє яскраве аналітичне продовження, а в творчості І. Франка увиразнилося як завершальне пророцтво на класичній стадії. На основі інтуїтивного аналізу національної маргинальності М. Гоголь виявив демонічну перспективу українського братовбивства як пророчої ситуації «страшної помсти»: на основі порушення символічного закону в національному світі народився імперський суб’єкт. Українські класики інтуїтивно вжахнулися від внутріпсихологічного механізму національного саморуйнування, що проявилося у їх символізації. Дискурс класичної української літератури постав як пророчий дискурс, який аналізує минуле і бачить майбутнє.

Якщо провідний український характер як філософський мазохіст вербально діє у напрямі солідарності національно-державницького світу, то провідний російсько-імперський садомазохіст ідеологічно проектувався у революційне народництво, закликаючи несвідомий народ до класової помсти, яка на рівні потужних несвідомих сил мала роз’єднати український рід, що рухався до власної держави. На основі марксизму формувалася імітаційна революційна ідеологія, спрямована на модернізацію і збереження імперії. У літературній психоісторії це означало зсув принципу реальності. Якщо органічна єдність реалізму і романтизму завершує класичний цикл психоісторії української літератури, то російсько-імперська психополітика була спрямована на роз’єднання романтизму (дерева життя) і реалізму (дерева знання). Українська одержимість комунівським світоглядом як соціальною істиною (на ґрунті несвідомої романтики) вивела національну людину з психічної рівноваги, зруйнувала розсудливість, перекрутила принцип реальності. Саме національна несвідомість остаточно відсунула лібідозні імпульси щодо материнського об’єкта і його символічного замінника. Більшовизм як імперська психополітика активізував садистські, деструктивні потяги, утверджуючи у соціальному світі монструозного братовбивцю.

Перед психоісторією української літератури XX ст. постало завдання нарощування принципу реальності і маргіналізації принципу ерогенної насолоди заради самоусвідомлення як самозбереження. Це мало би активізувати зсув з першозначущості кастраційного синівського романтизму на користь батьківського реалізму, що повернуло б втрачений принцип реальності, необхідний для духовного змужніння національного характеру. Однак такого процесу не потребувала імперська структура.

Романтизм і реалізм є основоположними художніми системами, в яких образно й аналітично самоусвідомлюється код національної літератури. Закономірно, що Старий і Новий завіти відображають метафізичну єдність реалістичного Отця і романтичного Сина. Шевченко, як писав Є. Маланюк, «був у поезії явленням — майже демонічної — в своїм творчім діонісійстві — НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕМОЦІЇ», а «Іван Франко був явленням у ній НАЦІОНАЛЬНОГО ІНТЕЛЕКТУ»[1414]. Органічна єдність романтизму і реалізму — як психопоетичний і психосемантичний підсумок класичного циклу в психоісторії української літератури мала би отримувати оновлення на кожному модерному витку. Роз’єднання романтизму і реалізму є наслідком колонізаторської програми російсько-імперської психополітики у XX ст. Романтична колоніальна спадщина стає особливо небезпечною, коли несвідомий себе український характер потрапляє у перехідну кризову ситуацію порубіжжя, проявляючись через демонічну одержимість.

Аналізуючи канон як внутрішній центр, офіційну лінію української літератури, з погляду його жанрів і стилів С. Павличко висунула гіпотезу, «що серед жанрів української літератури поезія (романтизм) займає центральну позицію, а проза (реалізм) — маргінальну; за духом романтизм (який відповідає поезії) є центральним по відношенню до реалізму (прози)»[1415]. Психоісторичний аналіз виявляє колоніальний механізм цієї переваги: втрата принципу реальності і провокація принципу насолоди спричинюють маргіналізацію аналітичної прози, якій сприяє витіснення психологічного аналізу протягом XX ст., а також імперська зацікавленість в комічних, блазнюючих жанрах, що мали спустошувати високе національно-державницьке бажання.

За психологікою російського класичного канону, що сформувався на основі кастраційного імперського романтизму О. Пушкіна, витворилася колоніальна канонізація-міфологізація в українській літературі Т. Шевченка, що мала приховувати усвідомлення динамічного психорозвитку української літературної свідомості у класичному циклі. Крім того, несвідоме українське народництво, перебуваючи в ідеологічній тіні російського, накинуло на образ Шевченка небезпечно загрозливу маску печального кастрата. Міфологізація Шевченка несвідомо фіксувала ерогенний мазохістський комплекс в українському світі, бажаний для садомазохістської російської імперської психополітики. Імперська фіксація на кастраційному романтичному комплексі батьковбивця створила модель колоніального розуміння історії української літератури.

З допомогою більшовизму імперська система мала на меті знищити основу української державності — аристократичну монотеїстичну традицію як релігію праотця. З цим механізмом колонізації була пов’язана руйнація української сім’ї. Адже,