Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Код як поняття мікропсихоаналізу діє в літературі як багатократно повторений закон. Оскільки українська література розвивається на органічній материнській матриці, а твориться на основі батьківського психотипу філософського мазохіста, тобто психотипу філософів і поетів, які мають потужну спрагу трансцендентного (відповідно найбільшою цінністю для них є не ерогенне, а духовне життя), то код української літератури має відродитися як аристократичний закон свідомої любові, що ґрунтується на монотеїзмі й любові до матері. Адже, як розмірковував Платон, свідомий патріотизм — одна з головних рис аристократичної особистості[1405]. Інфантилізація української мужності у XX ст., спричинена жорстокими психологічними експериментами, обумовлює феномен несвідомого патріотизму. Колоніальне існування є наслідком порушення інфантильним національним суб’єктом головного символічного закону, про що свідчать багатократна символізація братовбивства в українській літературі, відступ від духовного монотеїзму, принципу реальності на основі культивування ерогенного принципу насолоди.

Аналіз української літератури на сучасному порубіжжі дає підстави вважати, що національний світ ризикує застрягнути в ерогенному трикіллі і не мати власного переходу: бути на переході і не знати, куди перейти, означає перейти туди, куди переведе потужна імперська культура. Щоб подолати цю зацикленість і відновити історію, необхідно усвідомити психологічну спадщину колоніального періоду, що відобразилася у дзеркалі літератури. Самопізнання дасть зміцнення власної психотипності і відкриє перспективу розвитку. Поза формуванням потужного у своїй свідомості національного суб’єкта існує реальна загроза розчинення в імперському, розлитому в Європі, контексті. Знову актуальним стає едіпів заповіт «Мойсея» І. Франка, в якому пророк попереджає свій Ізраїль:

Твоє царство не з сеї землі,

Не мирська твоя слава!

Але горе, як звабить тебе

Світовая забава[1406].

Символічним предтечею новітньої української літератури був Г. Сковорода як яскраво виражений батьківський архетип філософського мазохіста. На зорі новітньої української літератури заявили про себе архетип Котляревського і архетип Шевченка як низька і висока форми українського романтизму, синтез яких забезпечує виживання національного організму в найнесприятливіших обставинах. Усвідомлення минулого означає втрату ним минулості. Як писав О. Мандельштам: «Я хочу знову Овідія, Пушкіна, Катулла. І мене не задовольняють історичні Овідій, Пушкін, Катулл»[1407]. Наше порубіжжя потребує сучасних Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської — всієї української літератури. Символічне завершення давньої української літератури батьківською фігурою Сковороди і символічний початок новітньої української літератури в образі інфантильної синівської мужності (Еней Котляревського) передбачили шлях нарощування свідомості символічної Дитини, розвиток якої адекватний нарощуванню свідомості в онтогенезі. Отже, символічною Дитиною вважається новонароджений національний характер як органічна єдність національного свідомого і національного несвідомого. Адже основною передумовою психоаналізу є умовний поділ психіки на свідоме і несвідоме, а також те, що свідомість означає не сутність, а якість психічного[1408]. Аналіз покликаний усунути опір на шляху наближення до несвідомого[1409], тобто зробити пасивне несвідоме активним з допомогою усвідомлення. Подібний механізм усвідомлення є основою художнього пророчого мислення.

Індивідуальний розвиток життя людини у фройдівському тлумаченні Д. Мітчелл метафорично представляє в такій моделі: «Життя — це подорож через вузлові „станції“ (або залізнична колія): оральний, анальний, „фалічний“, латентний, генітальний, репродуктивний періоди, смерть… Завдання життя зводиться до того, щоб залишити кожну стадію позаду — як осадову породу в скелі, що і має стати нашим життям. Ми методично будуємо пам’ятник самим собі, живучи в цій системі»[1410]. Подібним є розвиток національного характеру в історії літератури, який, прагнучи уникнути смерті, рухається по спіралі, переходячи з одного завершального циклу в інший. На кожній філогенетичній стадії з’являються знакові твори («Енеїда» Котляревського, «Великий льох» Т. Шевченка, «Чорна рада» Куліша, «Мойсей» І. Франка, «Касандра» Лесі Українки, «Я (Романтика)» М. Хвильового, «Україна в огні» О. Довженка та ін.), які стають її «силовими точками», що сигналізують про нові досягнення і вичерпаність певної моделі розвитку. Через аналіз знакового твору можна збагнути провідну психосемантику і психопоетику певного етапу розвитку, пізнати феноменальність художнього тексту, через який промовляє епоха.

З допомогою психоаналізу як вчення про фантазії можна дізнатися про психіку як креативну силу. Психізми (психічні уявлення), як відомо, не зважають на емпіричну дійсність і, як правило, з’являються всупереч їй. У 1974 р. Ю. Крістева стверджувала, що центр планети пересувається на Схід[1411]. Прорив української свідомості на двох зламах віків означає потужні спроби виходу на світову сцену давньої автентичної, але згніченої української культури. Психоісторія дає змогу не тільки прочитати сутність згнічення, а й можливі перспективи сучасного звільнення.

Кожен етап психоісторії української літератури необхідно розглядати як «діалектичне поєднання слабкості і сили»[1412], на що у пошуковій історіографії звертає увагу Г. Грабович. З погляду психоаналізу це означає, що на кожному історичному етапі важливо виявити необхідність нової позиції у розвитку національного характеру (його силу) і негативні потенції застрягання на цій позиції, що створюють передумови для формування психологічного комплексу як загрозливої фіксації (його прогностична слабкість). Передумовою потужного розвитку національного характеру має стати тісна взаємодія між регресією і рухом вперед, тобто досягнення й утримання його фундаментальних аспектів розвитку, якими є «архетип Котляревського», «архетип Шевченка», «архетип Куліша», «архетип Івана Франка», «архетип Лесі Українки» й «архетип В. Винниченка» та ін. Однак процес інтеграції та синтезу не може бути єдиним процесом, тому постійно порушується, модифікує тривогу, але рух вперед повинен переважати над регресією (поверненням назад). У нашому часі це означає народження потужного національного характеру, здатного долати у своєму розвитку раніше не подолані тривоги переслідування і депресивні тривоги, найнебезпечніших зовнішніх і внутрішніх переслідувачів.

Котляревський і Шевченко — перші українські геніальні актори, які зіграли на сцені імперського театру, повносило вивівши із небуття український суб’єкт. Маскування Котляревського було особливо успішним. Як зазначає Грабович: «Для сторонніх легко було думати, що українська муза народилася п’яною, і не диво, що й для сучасників (наприклад, Куліша) й істориків літератури (не тільки Чижевського, а й Зерова та Айзенштока) котляревщина була літературною хворобою, що компрометувала можливості, перспективи української літератури»[1413]. Перша стадія психоісторії української літератури, пов’язана з активізацією материнського коду, постала як свідома котляревщина, або свідома театралізація, яка з погляду психоаналізу сформувалася як структура «оральність — анальність», тобто оральність творення переважала над анальністю спрощення. Несвідома котляревщина, що розгортається вслід за свідомою маргінальними письменниками, культивувала блазнюючий симптом, поставши як структура «анальність — оральність». Тому залежно від того, чи анальність спрощення чи оральність творення фігуруватимуть у центрі структури, можна розпізнати не лише рівень свідомості тексту, але й потенційно національного чи потенційно імперського суб’єкта. Перевага анальної фіксації вказує на очевидну імперську перверсивність (як це має місце у прозі О. Ульяненка з його гомосексуальною зацикленістю).

Істинна творчість у філогенезі (відповідно до онтогенезу) пов’язана зі здатністю до репарації (оживлення, відновлення