Читати книгу - "Метелик"

— Тато покаже тобі дорогу, — каже вона. — А я залишуся вдома прасувати.

Заінтригований, я думаю, що старий хоче поїхати кудись далеко, й охоче згоджуюсь повезти його.

Ніякої іншої мови, крім рідної, цей чоловік не знає, отож мовчки сидить на передньому багажнику й тільки показує рукою, куди їхати. Дорога досить далека, я кручу педалі вже години дві. Нарешті приїздимо в багатий квартал на березі моря. Тут самі лише гарні вілли. «Тесть» дає мені знак, і я зупиняюсь. Він дістає з-під туніки круглий білий камінець і вклякає на першій приступці якоїсь вілли. Потім котить свій камінець по приступці й починає співати. За кілька хвилин з будинку виходить одягнена по-індійському жінка й мовчки щось йому дає.

Так ми їздимо від вілли до вілли, і перед кожною з них мій «тесть» робить те саме. Це триває аж до четвертої години, і я нічого не можу зрозуміти. З останньої вілли виходить одягнений у біле чоловік. Він бере старого під руку й веде до будинку. Повертається старий за чверть години. Його проводжає той самий чоловік. Перше ніж попрощатися, він цілує гостя в чоло чи, точніше сказати, в сивий чуб. Ми вирушаємо додому. Я щосили натискаю на педалі, бо вже пів на п’яту і треба поспішати.

Додому ми приїздимо ще завидна. Моя чарівна Індара спершу веде до будинку батька, а потім кидається мені на шию, цілує й тягне до душової кімнати, щоб я помився. Там на мене чекає свіжа білизна, і я, чистий, поголений і переодягнений, сідаю за стіл. Як завжди, вона сама подає мені обід. Я згоряю від нетерпіння про все в неї розпитати, але вона бігає туди-сюди, вдаючи, що страшенно заклопотана. Звісно, вона намагається уникнути моїх запитань. А мене розбирає цікавість. Проте я знаю, що індійці та індокитайці не люблять, коли їх кваплять розповідати. Треба почекати, поки вони самі заговорять. Коли ці люди вважають, що ви гідні відвертої розмови, то розкажуть вам усе як є. Саме так вчинила й Індара.

Лігши в ліжко, ми довго кохаємося, а потім вона, наситившись, кладе на мою голу руку свою ще гарячу щоку й, не дивлячись на мене, каже мені:

— Знаєш, любий, коли тато ходить до людей по золото, він нічого поганого їм не робить. Навпаки. Своїм камінцем тато заклинає духів, щоб вони захищали дім. Господарі вдячні йому і дають шматочок золота. Це наш давній яванський звичай.

Ось що мені розповіла моя принцеса. Але якось на ринку до мене підходить одна її подруга. Того ранку ні Індари, ні індокитайців зі мною ще не було. Отож та гарна дівчина, теж яванка, й каже мені:

— Навіщо ти працюєш? Ти ж бо живеш із дочкою чаклуна. І не соромно їй будити тебе вдосвіта, навіть у дощ? На золото, яке заробляє її батько, ти міг би жити не працюючи. Вона тебе не кохає, а то не дозволяла б уставати так рано.

— А що робить її батько? Розкажи, я нічого не знаю.

— Її батько — яванський чаклун. Він як схоче, то накличе на тебе чи на твою родину смерть. Щоб урятуватися від його чаклунства, треба дати йому вдосталь золота, тоді старий покотить свій камінець у протилежний бік, звідки смерть не загрожує. Так він розжене чари й накличе здоров’я та життя тобі й усім, хто живе в твоєму домі.

Індара розповідала мені зовсім інше.

Я вирішую перевірити, хто з них каже правду. Через кілька днів я потрапляю зі своїм «тестем» на берег річечки, що перетинає Пенітенс-Ріверс і впадає в Демерару. З поведінки індійських рибалок я все зрозумів. Кожен з них давав старому рибину й мерщій тікав з берега. Мені все стало ясно. Більше я ні в кого ні про що не розпитуватиму.

Одначе переді мною мій «тесть» ні з чим не криється. Розмовляє він тільки своєю мовою і здогадується, що я її трохи розумію. Але що він хоче сказати, я так ні разу й не збагнув. У цьому є своя перевага: йому ніколи не заперечиш. Та незважаючи ні на що, старий знайшов мені роботу; тепер я роблю татуювання на чолі в дівчаток від тринадцяти до п’ятнадцяти років. Вряди-годи вони оголюють переді мною свої перса, і я татуюю на них зелене листя або рожеві й голубі пелюстки квітів, залишаючи стирчати сосок, наче маточку квітки. Найтерплячіші, бо це дуже боляче, бажають витатуювати собі чорне коло довкола персів, а деякі, але рідко, просять татуювати їм у жовте навіть соски.

На будинку він почепив вивіску з написом: «Художник-татуювальник. Ціна помірна. Якість роботи гарантуємо». За роботу мені добре платять, до того ж я маю подвійне задоволення: милуюся гарними дівчатками й заробляю гроші.

Кюїк-Кюїк довідався, що біля порту продається ресторан. Він гордо розповідає мені про це й наполягає, щоб ми його купили. Ціна пристойна — вісімсот доларів. Якщо ми продамо «начакловане» золото й докладемо свої заощадження, то зможемо купити ресторан. Я йду подивитися на нього. Він стоїть на невеличкій вуличці, але дуже близько від порту. Тут завжди повно людей. Досить простора зала, обличкована білими й чорними кахлями, вісім столів ліворуч і вісім праворуч, а посередині — круглий стіл, на який можна буде класти закуску й фрукти. Кухня велика, добре освітлена. Дві великі плити й дві груби.

Ресторан і метелики

Угоду укладено. Індара сама продала все наше золото. До речі, її батько здивувався, що я не збув жодного уламка, які він дарував дочці для нас двох. Він сказав:

— Я дав вам золото, щоб ви ним користувалися. Воно ваше, не питайте в мене дозволу, коли надумаєте його продати. Робіть з ним що хочете.

Він не такий уже й поганий, цей мій «тесть»-чаклун. А Індара взагалі незрівнянна як жінка й подруга. З нею ніколи не посваришся — вона завжди погоджується з усім, що їй скажеш. І лише кліпає очима, коли я роблю татуювання на персах у її землячок.

І ось я власник ресторану «Вікторія» на Уотер-стріт, що неподалік від джорджтаунського порту. Кюїк-Кюїк куховаритиме, йому така робота до вподоби, це його фах. Однорукий торгуватиме й готуватиме свої китайські спагетті. Він їх робить у такий спосіб: бере питльоване борошно й перемішує його з певною кількістю жовтків. Він місить цю суміш без води довго й старанно. Потім кладе це туге тісто на середину столу й починає