Читати книгу - "Викрадачі"

Тепер я дивився на нього з великим подивом.

— Дійсно, він саме так і сказав.

— Гадаю, що він, бідолашний, і сам у це вірить. А сказати правду, це він якраз намагався купити картину в Оде. Вони обоє вважали, що ця картина надзвичайна. Оде придбала її на розпродажі маєтку Армана Тома, власника галереї в Парижі. Ця робота ніколи не виставлялася раніше, що здається дивним, і після того її теж не було на жодній виставці. Оде ніколи й нізащо б не продала її Педро чи комусь іншому, тому що матір їй говорила — це єдина справжня картина з усіх, які вона написала. Не знаю, як це полотно потрапило до Армана Тома. — Він зімкнув руки на листах, що лежали в нього на колінах. — «Викрадачі лебедів» — з небагатьох картин, які лишилися після занепаду підприємства братів Тома: старший брат, Жільбер, був непоганий художник, але нікчемний ділок. Про них згадується в листах Беатриси й Олів’є, пам’ятаєте? Мені завжди здавалося, що вони мали бути людьми корисливими. У жодному випадку не друзі живописців, на відміну від Дюран-Рюеля. Врешті вони й прибуток мали набагато менший, їм бракувало його смаку.

— Дійсно, я бачив у Національній галереї дві картини пензля Жільбера, — відгукнувся я. — Зрозуміло, включаючи «Леду», яку намагався пошкодити Роберт.

Анрі Робінсон кивнув.

— Можете піти подивитися на «Викрадачів лебедів». А я краще залишуся тут. Я ж її бачу кілька разів на день. — Він простяг руку в бік зачинених дверей у протилежному кінці вітальні.

Я пішов до дверей. За ними була маленька спальня, напевно, самого Робінсона, судячи з ліків, які стояли на комоді й на тумбочці біля ліжка. Двомісне ліжко застелено зеленим шовковим покривалом. Завіси того ж кольору з боків єдиного вікна, знову полиці з книжками. Сонячне світло тут було неяскраве, і я ввімкнув електричне освітлення, відчуваючи, що очі Анрі стежать за мною й не бажаючи зачиняти двері, які нас розділяли. Спершу мені здалося, що над ліжком, у головах, зроблено вікно, яке виходить у сад, а потім побачив там намальованого лебедя. Й одразу збагнув, що то дзеркало, а в ньому відбивається єдина в цій кімнаті картина, повішена на протилежній стіні.

Тут я був змушений зупинитися, тому що мені перехопило подих. «Викрадачів лебедів» нелегко описати словами. Я сподівався побачити красу, але не очікував зустрітися зі злом. Полотно було чималеньке, приблизно метр двадцять майже на метр, типова для імпресіоністів яскрава палітра барв. Картина зображувала двох чоловіків, неохайно одягнених, темно-русявих, губи в одного з них були якимись дивно червоними. Вони тихенько підкрадалися до глядача й до лебедя, який з’явився, наполоханий, з очерету. Спало на думку, що це перевернутий переляк Леди: тут лебідь був не звитяжцем, а жертвою. Беатриса написала птаха швидкими живими мазками, так що й самі кінчики крил здавалися живими. Лебідь вимальовувався неясною постаттю, що поспішала врятуватися з гнізда, внизу вгадувалися пелюстки лілій і сіра вода, вигин білих грудей птаха, сіре коло навкруг витріщеного чорного ока, жах від неможливості полетіти, під жовто-чорною ногою вирує потривожена вода. Викрадачі вже надто близько, руки вищого на зріст чоловіка ось-ось зімкнуться на натягнутій, мов струна, шиї лебедя; нижчий, здається, налаштувався кинутися вперед і схопити птаха за тулуб.

Швидкі широкі мазки дозволяли ясно побачити контраст між витонченістю лебедя й брутальністю двох людей. Обличчя того, хто був вищим на зріст, я вже вивчав у Національній галереї: то було обличчя торговця творами мистецтва, який лічив монети, а тепер був азартним, зосередженим на своїй здобичі. То був Жільбер Тома, а інший персонаж мав бути його братом. Небагато я бачив картин, написаних так майстерно, як і написаних з таким відчаєм. Можливо, вона відвела собі на картину тридцять хвилин — можливо, тридцять днів. Вона багато міркувала про свій твір, а потім зробила його швидко й пристрасно. А після цього, якщо Анрі не помилявся, відклала пензель і більше не бралася за нього.

Напевно, я дуже довго стояв там, прикутий до місця, все вдивлявся, тому що раптом відчув, як мене опанувала втома, безнадія спроби збагнути чуже життя. Ця жінка намалювала лебедя, для неї він мав щось означати — а що саме, про те ми не довідаємося. Та й великої ролі воно не відіграє, грає роль тільки сила й пристрасність самої картини. Вона померла, а ми живемо, колись і ми помремо теж, але після неї залишилася картина.

Потім я подумав про Роберта. Він ніколи не стояв перед цією картиною, перед загадкою її пристрасті й страждання. Чи ж стояв? Скільки часу поряд не було старого й незалежного Анрі Робінсона? Я досі бачив у квартирі лише один туалет — при самому вході, а тут, біля спальні, не було нікого: квартира стара, тут повно поворотів і закутків. Завагався б Роберт відчинити двері? Ні. Напевно, він бачив «Викрадачів лебедів». Інакше чом би повернувся до Вашингтона в такій люті, яка незабаром вилилася в напад у Національній галереї? Я згадав портрет Беатриси в Ґрінхілі: її посмішку, руку, яка стискає шовковий халат на грудях. Роберт бажав бачити її щасливою. «Викрадачі лебедів» були сповнені загрози й передчуття пастки, а можливо, й помсти. Цілком ймовірно, що Роберт витлумачив її горе в такий спосіб, в який я, дякувати Богу, ніколи не зможу. Йому потреби не було дивитися на цю картину, щоб зрозуміти горе Беатриси.

Тоді я згадав Робінсона, що залишився в своєму кріслі, й повернувся до вітальні. Я знав, що більше ніколи не побачу «Викрадачів лебедів». Дивився на них п’ять хвилин, і ці п’ять хвилин змінили моє бачення світу.

— Ага, вона справила на вас враження. — Він схвально змахнув руками.

— Ще б пак.

— Ви згодні, що це найкраща робота Беатриси?

— Ви знаєте краще за мене.

— Я вже втомився, — сказав Анрі (так само, як і Кайє сказав нам з Мері, одразу пригадалося мені). — Але мені хочеться, щоб ви знову прийшли до мене завтра, після того, як побачите мою колекцію в музеї Ментенон. Тоді ви будете здатні сказати мені, чи я зберіг для себе найкращу з картин.

Я квапливо підійшов потиснути йому руку.

— Вибачте за такий тривалий візит. Повернутися сюди — велика честь для мене. О котрій годині завтра?

— О третій годині я лягаю перепочити, тож приходьте вранці.

— Дуже, дуже вам вдячний.

Ми знов потисли руки,