Читати книгу - "Учта для гайвороння"

Саме до цього обов’язку пан Ілин Пейн пасував надзвичайно погано. Не вміючи ані читати, ані писати, пан Ілин покинув нагляд за підземеллями на підлеглих — тих, які ще лишилися. Держава не мала великого сповідника від часів другого Даерона, а останній головний наглядач був торговець крамом, який купив посаду в Мізинця за царювання Роберта. Певно ж, він кілька років мав з неї добрячий зиск, аж доки не скоїв помилку — змовився з іншими заможними дурнями віддати Залізний Престол Станісові. Купка йолопів називала себе «Рогачі» — тому Джоф наказав прибити їм оленячі роги до голів і перекинути метавками за мури міста. Відтак обов’язок відчинити двері підземелля для Хайме ліг на Реніфера Довгобуруна — старшого піднаглядача з покрученою спиною. Старий занудно просторікував про те, що має у собі «краплю драконової крові», поки вів його вузькими, схованими у стіні сходами до помешкання Ілина Пейна, де той жив упродовж п’ятнадцяти років.

Помешкання смерділо зіпсованою їжею, у очереті бігали миші та щури — на одного Хайме трохи не наступив, коли увійшов. На столі, поставленому на кобильниці, лежав обіручний меч Пейна, коло нього — гострильний брусок та олійне ганчір’я. Криця меча була бездоганна, край блищав блакитним у тьмяному світлі… а в решті кімнати на підлозі громадилися купи брудного одягу, тут і там валялися частини обладунку, вкриті рудою іржею. Побитих винних глеків Хайме і порахувати не зміг. «Цьому Пейнові байдуже до всього, крім стинання голів» — подумав він… і раптом назустріч з опочивальні, що смерділа переповненим нічним горщиком, виник сам пан Ілин.

— Його милість велів мені повернути річковий край під владу корони, — повідомив Хайме. — Я бажаю взяти вас із собою… якщо ви знайдете в собі сили покинути оцю розкіш.

Відповіддю йому була тиша і довгий незмигний погляд. Та коли Хайме вже хотів обернутися і піти геть, Пейн зненацька кивнув. «І ось тепер їде поруч.» Хайме скоса зиркнув на супутника. «Можливо, нам обом ще лишилася надія.»

Того вечора вони отаборилися попід замком на пагорбі, що належав Сінобродам. Коли сонце покотилося донизу, з горба уздовж потоку, що біг підніжжям, витикнулася сотня наметів. Хайме сам поставив вартових — він не чекав лиха так близько від столиці, але його дядько Стафорд колись теж вважав себе у безпеці при Волоброді. Ні, на ласку долі більше надії немає.

Коли з замку надійшло запрошення повечеряти з каштеляном пані Сінобрід, Хайме погодився і узяв з собою пана Ілина, пана Аддама Марбранда, пана Боніфера Гостика, Рудого Ронета Конінгтона, Дужого Вепра та ще з десяток паничів і лицарів.

— Напевне, треба вдягти свою правицю, — мовив він до Пека, перш ніж рушити вгору.

Хлопець негайно побіг і приніс її. Долоня була зроблена з золота, дуже схожа на справжню, з перломутеровими нігтями. Пальці були почасти зведені докупи, щоб хазяїн міг узятися за ніжку келиха. «Битися не можу, то хоч питиму» — подумав Хайме, поки малий притягував долоню до пенька навмисне зробленими ремінцями.

— Віднині, мосьпане, люди зватимуть вас Золоторуким! — запевнив його зброяр того дня, коли припасував долоню до зап’ястку.

«Збрехав. Я зватимуся Крулерізом аж до самої смерті.»

За вечерею золота рука викликала жваве обговорення — принаймні, доки Хайме не перекинув нею келих вина. А тоді йому урвався терпець.

— Якщо вам така мила ця клята клішня — забирайте, дарую! Лишень спершу відрубайте собі правицю! — визвірився він на Флемента Бракса.

Відтак про золоту долоню більше ніхто не згадував. Хайме вдалося навіть випити трохи вина без зайвих теревенів.

Господиня замку належала до Ланістерів за шлюбом. То була пухка малесенька дівчинка, що лише нещодавно пішла ніжками. Її одружили з Тиреком, братом Хайме у перших, коли їй ще року не виповнилося. Пані Ермесанду вивели привітатися, коли лицарі прибули до замку — вбрану в маленьку сукенку золотого грезету з зеленим струмком на тлі косої зеленої решітки — знаком дому Сінобрід, вишитим крихітними нефритовими намистинами. Але невдовзі дівчинка почала комизитися, і мамка-годувальниця поспіхом відвела її спати.

— Чи не чутно чогось про нашого ясного пана Тирека? — запитав каштелян, коли подали страву з пструга.

— Геть нічого.

Тирек Ланістер зник під час бунту та погромів у Король-Березі, коли Хайме сидів бранцем у Водоплині. Хлопцеві мало бути вже чотирнадцять — припускаючи, що він дожив до своїх іменин.

— З наказу князя Тайвина я сам очолював пошуки, — розповів Аддам Марбранд, витягаючи з риби кістки, — але знайшов не більше, ніж переді мною Бережняк. Востаннє малого бачили верхи на коні, коли під тиском юрби зламалися лави золотокирейників. Опісля… кобилу його знайшли, а вершника — ні. Найвірогідніше, його стягли з коня та замордували. Але коли так, то де тіло? Юрба покидала інші трупи валятися вулицями — куди ж подівся Тирек?

— Він був цінніший живим, — припустив Дужий Вепр. — За Ланістера можна вимагати добрячий викуп.

— Авжеж, — погодився Марбранд, — але викупу ніхто не вимагав. Хлопець просто зник.

— Хлопець мертвий. — Хайме випив три келихи вина, і з кожним новим його золота рука здавалася важчою та незграбнішою. «Краще б гак приробили — був би доладніший.» — Якщо вони допетрали, кого вбили, то мали кинути його в річку, рятуючись од батькового гніву. В Король-Березі добре знають, яку тяжку руку має князь Тайвин. І як він платить борги.

— Завжди, — додав Дужий Вепр, і на цьому розмова про Тирека скінчилася.

Але пізніше, на самоті у вежі, яку Хайме надали для ночівлі, на нього напосілися роздуми. Тирек служив королю Роберту як зброєносець, біч-обіч з Ланселем. Знання буває коштовніше за золото і смертельніше за ніж. На думку негайно спав Варис — усміхнений, огорнутий лавандовими пахощами. Євнух мав повірників та шептунів у цілому місті. Облаштувати викрадення Тирека під час заворушень — не було для Вариса нічого легшого… але за умови, що він заздалегідь знав, коли і як знуртується натовп. «А Варис завжди знав усе — чи переконував, що знає. Проте Серсеї не дав ані натяку на бунт. І не поїхав до кораблів проводжати Мирцелу.»

Він розчахнув віконниці. Ніч холоднішала, небом плив рогатий місяць. У його світлі золота рука тьмяно виблискувала. «Євнуха задушити не годиться, але важкенька. Якби ж загилити по тій слизькій усмішці та зробити з неї мокру червону руїну.» Йому закортіло когось ударити.

Коли Хайме знайшов пана Ілина, той гострив і