Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

— Усе, що ти бачиш, — моє, — сказав він Робінсону, поважно махаючи рукою. — І одного дня, сину мій, воно стане твоїм.

Під час цих щоденних прогулянок до «Акрів» смуток Робінсона та почуття дезорієнтації відступали; сонячне світло вабило теплом. Ґандальф обнюхував кущі та на кожен із них намагався надзюрити. Коли пес щось чув у лісі, то хоробро гавкав, але завжди підступав ближче до Робінсона. Повідок був потрібен тільки через мертвих вивірок та бурундуків. Ґандальф не хотів на них дзюрити, він хотів покачатися в їхніх рештках.

Дорога на «Вудлендські Акри» пролягала впритул до стежки, де зараз Робінсон жив своїм самотнім життям. Колись цей шлях перекривали ворота, аби не дати роззявам та потокам таких, як він, рабів зарплати пролізти всередину, але тепер ворота були постійно відчиненими. Дорога з півмилі зміїлася лісом, де навскісне запилюжене світло видавалося таким же старим, як і величезні ялини та сосни, крізь яке воно просочується. Вона проходила через чотири тенісних корти, огинала галявину для гольфу і петляла за стайнями, де лежали мертвими у своїх стійлах колись витривалі коні. На дальньому краї дороги стояв котедж Тімліна — скромне помешкання з чотирма спальнями, чотирма туалетами, джакузі та власною сауною.

— Навіщо тобі чотири спальні, якщо ти там сам-один? — спитав його якось Робінсон.

— Не знаю і ніколи не знав, — сказав Тімлін. — Але у них у всіх по чотири спальні, за винятком хіба що «Наперстянки», «Деревія» та «Лаванди». Там по п’ять. У «Лаванді» є ще й боулінгова доріжка. Усі можливі зручності. Але коли я приїжджав сюди в дитинстві зі своєю родиною, ми всі сцяли в клозеті надворі. Можеш мені повірити.

Коли приходили Робінсон та Ґандальф, Тімлін зазвичай сидів у кріслі-гойдалці на широкому ґанку свого котеджу («Вероніка») та читав книжку або слухав CD-плеєр на батарейках. Робінсон відчеплював повідок Ґандальфа, і пес — звичайна дворняжка, нічого породистого, окрім вух спанієля, у нього не було — піднімався сходами, щоб його похвалили. Погладивши його трохи, Тімлін м’яко тягнув пса за сіро-білу шерсть у різних місцях і, якщо вона залишалася там, де й була, казав те саме:

— Чудово.

Цього чарівного дня в середині серпня Ґандальф ненадовго підбіг до крісла-гойдалки Тімліна, обнюхав голі гомілки чоловіка та труськом подався вниз сходами до лісу. Тімлін підняв руку, вітаючи Робінсона, як індіанець зі старих фільмів.

Робінсон відповів йому тим самим.

— Хочеш пива? — спитав Тімлін. — Воно холодне. Я щойно витяг його з озера.

— Ми сьогодні хильнемо «Старого лайна» чи «Зеленої роси гір»?

— Не вгадав. У коморі стояла упаковка «Бадвайзера». А як ти пам’ятаєш, це — король пива. Я його звільнив із ув’язнення.

— У такому разі радо приєднаюся.

Тімлін із бурчанням підвівся та побрів у дім, повільно хитаючись із боку в бік. Він казав Робінсону, що артрит атакував його стегна два роки тому і, не вдовольнившись цим, вирішив заявити про свої права на литки. Робінсон ніколи не запитував, але припускав, що Тімліну перевалило за сімдесят. Його струнке тіло свідчило про здоровий спосіб життя, от тільки саме здоров’я вже починало здавати. Сам Робінсон ніколи в житті не почувався краще — вельми іронічно, зважаючи на те, скільки йому залишилося жити. Тімліну він точно не був потрібен, хоч старий і був близьким йому по духу. Поки завершувалося це неприродно чарівне літо, він був потрібен лише Ґандальфу. І це було чудово, оскільки зараз йому вистачало Ґандальфа.

«Просто-таки хлопчик та його пес»[359], — подумав він.

Згаданий пес вибіг із лісу в середині червня: сухоребрий, весь у багні, у шерсті заплуталися реп’яхи, із глибоким порізом уздовж всієї морди. Робінсон лежав у спальні для гостей (він не міг більше спати в ліжку, яке колись ділив із Діаною), не спав від горя та депресії, остерігаючись, що він усе ближче й ближче до того, щоб просто здатися та піти з життя. Ще тиждень тому він назвав би таке рішення боягузливим, але відтоді чоловік зрозумів кілька очевидних фактів. Біль не мине. Не зникне горе. І, звісно ж, його життя не триватиме довго в будь-якому разі. Треба було тільки принюхатися до запаху здохлих тварин у лісі, щоб збагнути, що буде далі.

Спершу він почув хрипіння та подумав, що це може бути людина. Чи вцілілий ведмідь, який унюхав їжу. Але тоді ще робив генератор, і спрацювали ліхтарі з сенсорами руху, що освітлювали під’їзну доріжку, тож він побачив дрібного сірого пса, який то шкрябав двері, то ховався на ґанку. Коли Робінсон відчинив двері, пес, притиснувши вуха та підібгавши хвоста, позадкував від нього.

— Гадаю, тобі краще зайти, — мовив Робінсон, і пес, не довго вагаючись, пройшов уперед.

Робінсон налив у миску води, і собака зі скаженою швидкістю її вижлуктив, потім дав йому банку пруденсівського хеша з солонини, яку пес зжер за п’ять чи шість злодійських укусів. Коли він доїв, Робінсон його погладив, сподіваючись, що пес не вкусить його. І пес не вкусив — лише облизнув його руку.

— Ти — Ґандальф, Ґандальф Сірий, — сказав Робінсон, а потім розплакався. Він спробував сказати собі, що виглядає смішно, але це було не так. Він більше не сам у домі.

— Які новини про твій мотоцикл? — спитав Тімлін.

Кожен із них перейшов до другої пляшки. Коли Робінсон доп’є своє пиво, вони з Ґандальфом підуть у зворотну двомильну прогулянку додому; він не хотів сидіти надто довго — з настанням сутінків більшало комарів.

«Коли Тімлін має рацію, — думав він, — то землю успадкують кровопивці, а не люди тихі[360]. Звісно, якщо знайдуть кров».

— Батарея здохла, — відповів Робінсон, а тоді: — дружина змусила мені пообіцяти, що я його продам, коли мені стукне п’ятдесят. Вона говорила, що в п’ятдесят людські рефлекси стають надто повільними, щоб підтримувати безпеку на дорозі.

— А коли тобі стукне п’ятдесят?

— Наступного року, — сказав Робінсон і засміявся через абсурдність своїх слів.

— У мене вранці випав зуб, — повідомив Тімлін. — У моєму віці це може нічого не означати, але…

— Кров в унітазі бачив?

Тімлін розповідав йому, що це перший симптом сильного опромінення. Він про це знав набагато більше, ніж Робінсон. Робінсон знав тільки те, що його дружина та дочка були в Бостоні, коли відчайдушні мирні перемовини в Женеві зірвалися в ядерному засліпленні п’ятого червня, і що вони все ще були в Бостоні наступного дня, коли