Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Коли папір буде коштувати стільки ж, скільки золото, Кукутіс повірить у банкноти та носитиме у своїй нозі в окремій шухлядці пачку десятилітових банкнот із подвійним портретом загиблих льотчиків і з малюнком їхнього літака «Латуаніка» на звороті. Але поки він не вірить у папір. Його спалює вогонь і забирає вітер. Навіть паспорти і довідки легко зіпсувати або втратити. А потім якийсь чиновник скаже: «У вас тут неправильна кома! Треба міняти документи!» А монети — та що там монети! Срібло, золото, бронза! Ось що має вагу в житті і менше піддається впливу вітру, часу та дощу.
«А що, хіба час — це також частина погоди?» — перепитав сам себе Кукутіс, власне, просто слухаючи свої думки, ніж контролюючи їх.
І тут же махнув рукою. А потім розплющив очі, щоб перевірити, чи справді він махнув рукою. Перевіряти було нічого, адже не махати йому знову, щоб переконатися в тому, що він реально махнув?!
У небі квилили чайки, літали-кружляли над головою. Літали доволі високо. Неподалік попереду — метрів за двісті — втомлено та неголосно шуміло море, немов уже достатньо набурлило за день. Запах моря здався Кукутісу бурштиновим, бурштинового кольору. Ну, може, трохи-трохи світлішим за бурштин.
І тут щось кольнуло в спині, немов під лівою лопаткою хтось голочкою шпигонув. Озирнувся Кукутіс, ніби хотів перевірити: хто це йому біль заподіяв?
А там нікого, ряд двоповерхових будинків. У їхніх вікнах світиться. Високо над головою блимає червоний ліхтар маяка. Не такого, що в Анікщяйському лісі, той же чотирикутний, а цей круглий, як труба старого заводу.
Знову кольнуло під лівою лопаткою. І якось дивно защеміло в грудях. Також ліворуч.
«Серце, — збагнув Кукутіс. — Це не мій біль. Це знову комусь погано тут, недалеко, за спиною, у Франції. І комусь ще погано там, за Ла-Маншем, в Англії. Біль у грудях небезпечніший, ніж біль, який відчуваєш зі спини, — міркував мандрівник. — Але як вам обом допомогти одночасно? Вас зараз двоє, а я — один, і серце у мене одне. Це ще добре, що литовців у світі мало! Не те що поляків!»
Кукутіс згадав польського старигана, польського «Кукутіса», котрий бідкався біля дороги кілька днів тому через те, що не встиг зупинити дівчину, яка кинулася під машину.
З моря подув несподівано сильний вітер, сильний і вологий. І шум хвиль став голоснішим, і чайки, здавалося, опустилися нижче.
«Ні, я до вас доберуся! Доберуся вчасно!» — прошепотів Кукутіс, дивлячись на морський горизонт і розуміючи, що з кожною хвилиною горизонт підповзає все ближче і ближче завдяки вечірньому згущенню повітря. Ось загусне воно до повної темряви, і зникне горизонт. Зіллється з мороком, що підсвічується за спиною вікнами та вуличними ліхтарями, а попереду — вогниками кораблів. І тоді почнеться нічний «діалог» маяка з вогнями кораблів. А де буде в цей час він, Кукутіс? З ким буде вести діалог?
Оглянувся старий зусібіч. Навколо — нікого. Тільки пустельна вулиця вікнами на безлюдний пляж, і море.
Розділ 103. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя
Довготелесого захисника тварин звали Владас. Про це стало відомо, коли наступного дня своєї присутності він висунув із намету чергову картонку-плакат, прикріплений на довгій палиці: «Я — заручник садистів». Далі був написаний фломастером номер телефону і прохання повідомити про те, що Владаса «тримають» у Пієнаґалісі.
У двір якраз заїжджала чергова машина з клієнтами. Але Вітас встиг вихопити плакат і занести його в будинок. Уже потім, коли клієнти поїхали, він підійшов до намету, вихід із якого, як і раніше, перебував під контролем Ґуґласа.
— Гей ти, Владасе! — гукнув Вітас. — Зателефонуй краще в поліцію! Нехай вони тебе звідси заберуть!
— Не можу, — відповів голос із намету. — Мобільник розрядився.
— Давай заряджу! — жартома запропонував Вітас.
З намету почувся шурхіт. Потім через брезентові стулки-дверцята з’явилася рука з мобільником і зарядним пристроєм.
— У туалет можна? — жалібно благав Владас із намету.
— Виходь! — Вітас зробив крок назад. І тут же Ґуґлас ощирив морду і загарчав.
— А собака? — Голос захисника тварин зазвучав ще жалібніше.
Вітас присів біля будки, погладив пса, а потім міцно взявся рукою за ошийник.
— Виходь!
Довготелесий визирнув. Ґуґлас рвонув було вперед, але, відчувши руку господаря, зупинився, озирнувся на Вітаса.
— Нехай іде! — сказав йому господар. Підняв погляд на Владаса. — Іди туди, за коморою побачиш!
— А що, в будинку туалету немає?
— У будинку — для запрошених гостей, а для непроханих — там!
Рената стояла у ванній кімнаті перед дзеркалом і розглядала своє волосся.
— Ні, воно вже не червоне, — прошепотіла вона засмучено. — Треба або оновити, або перефарбуватися.
Почувши, як відчинилися двері в коридор, визирнула. Побачила, як Вітас поставив мобільник на підзарядку.
— Як там замовлення? Нові є? — поцікавився він.
— Два. Якщо будуть телефонувати, поки заряджається, принести тобі?
— Це не мій, — махнув рукою Вітас. — Придурок із намету попросив зарядити! До речі, його звуть Владас. Так мого кращого друга в школі звали... Зроби нам із Віолою чаю!
Коли Рената вийшла з чайником і чашками на подвір’я, біля її «фіата» за наметом стояла срібляста «тойота» клієнтів, майже упираючись бампером у жовтий «смартик» Віоли.
Ґуґлас, відчувши господиню, вискочив з будки і заметиляв хвостом.
— Привіт! — гукнула йому Рената. Присіла навпочіпки, стала гладити.
Пес раптом насторожився та загарчав, повернувши морду до намету.
— З вами можна побалакати? — долинув з намету голос захисника тварин.
— Можна, — відповіла Рената здивовано. — Якщо пообіцяєте виїхати звідси!
— Я не можу виїхати! Я з мамою живу! Півроку був на допомозі, роботи немає! Почав пити! А тут якраз про вас по телебаченню сюжет! Ну і цей ролик із котом! Такий шанс раз у житті випадає! І все поряд, далеко їхати не треба!
— А ви звідки? — поцікавилася Рената.
— Із Молетая.
— Справді? І про що ж ви хочете зі мною побалакати?
— Мені треба світлини мого пікету в Німеччину відправити. Як доказ, що я грант відпрацьовую.
— Ну то й відправляйте, — Рената стенула плечима. — У вас же комп’ютер є.
— Комп’ютер є, але батарейки сіли. Та й світлин немає. Ви мене не сфотографуєте?
— Себто?
— Ну, я ніби намет
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шенгенська історія. Литовський роман», після закриття браузера.