Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

Решта того дня і вечір, що настав за нею, були забарвлені тим примарним жахом, який мене охопив на Чепменовій луці. Здається, більшу частину того часу я провів у марних суперечках сам із собою та намаганнях переконати раціональну частину своєї свідомості в тому, що все побачене й відчуте цілковито суперечило здоровому глузду. Я не зміг дійти іншого висновку, крім переконаності в тому, що та клята, невіддільна від самої луки сутність, хай би чим вона була, загрожує душевному здоров’ю Ембервіля. Згубна сутність того місця, незбагненний жах, загадковість і принадність обплели мій мозок, неначе павутина, якої я все ніяк не міг позбутися, хай скільки свідомих зусиль докладав. 

Однак я таки ухвалив два рішення: по-перше, мені слід негайно написати листа до Ембервілевої нареченої, міс Евіс Олкотт, і запросити її навідати Баумен, аби скласти товариство художникові на час його гостювання у мене. Її вплив, подумав я, може допомогти протидіяти тому невідомому, що справляло на нього таку згубну дію. Оскільки я знав її доволі добре, моє запрошення на гостини не мало видатися чимось незвичайним. Я вирішив не казати нічого про це Ембервілеві, покладаючи надію на те, що елемент несподіванки має виявитися особливо благотворним. 

По-друге, я вирішив, що більше ніколи не ходитиму на ту луку, якщо зможу цього уникнути. А ще мені слід було якось непрямо — адже я знав, як нерозумно було б намагатися відкрито ставати до бою проти одержимості — спробувати відохотити художника від того місця й перевести його увагу на інші теми. З цією метою можна було також влаштовувати прогулянки й вигадувати різні розваги, хоча б і коштом невеликої затримки у моїй роботі. 

За такими роздумами й застали мене оповиті димним серпанком осінні сутінки, однак Ембервіль і досі не повернувся. Мене почали діймати непевні та безіменні жахливі передчуття, а я все чекав і чекав на його повернення. Згустилася нічна темрява; вечеря на столі вже охолола. Зрештою, близько дев’ятої години, коли я вже набирався духу, аби вирушити на його пошуки, мій друг поквапливо увійшов до будинку. Він був блідий, розхристаний, задиханий; в його очах застиг настільки зболений погляд, немовби щось нагнало на Ембервіля такого страху, якого той не міг витримати. 

Мій друг не перепросив за своє запізнення, не заговорив він і про мій візит до луки в низовині. Вочевидь, він геть забув усю ту пригоду — так само, як забув про свою грубість щодо мене. 

— З мене годі! — вигукнув він. — Я більше ніколи знову не повернуся туди — більше ніколи так не ризикуватиму! Поночі те місце ще пекельніше, ніж засвітла. Я не можу розповісти тобі про те, що́ бачив і відчував: я мушу забути про це, якщо лиш тільки зможу. Від тієї луки лине якась еманація — щось таке, що відкрито проявляється за відсутності сонця, але приховане вдень. Воно принаджувало мене до себе, воно спокушало мене залишитися там цього вечора — і мало не заволоділо мною… Боже! Я й не вірив, що подібні речі взагалі можливі — такі, як та мерзенна сполука… 

Ембервіль затнувся й не доказав речення до кінця. Його очі розширилися, немовби від спогаду про щось надто жахливе, аби це можна було описати. Тієї миті мені згадалися злостиво-тривожні очі старого Чепмена, якого я часом зустрічав на хуторі. Сам старий мене ніколи особливо не цікавив, оскільки я вважав його пересічним селянином зі схильністю до якихось незрозумілих і неприємних відхилень, але зараз, побачивши той самий погляд в очах чутливого митця, я почав запитувати себе, чи, бува, й Чепмен не був свідомий того химерного зла, що мешкало в його луці. Хтозна, можливо, в якийсь недоступний людському розумінню спосіб старий став його жертвою. Він помер там, і його смерть не видавалася загадковою. Але, можливо, у світлі усього, що випало відчути нам з Ембервілем, чогось у цій справі було набагато більше, ніж будь-хто міг підозрювати. 

— Розкажи мені, що́ ти бачив, — наважився попросити я. 

Щойно пролунало моє запитання, як між нами немовби впала непроникна й похмура заслона. Він лише сумно похитав головою й нічого не відповів. Той суто людський жах, який, певно, повернув мого друга до нормального стану і на певний час зробив його майже схильним до розмови, тепер Ембервіля покинув. Він знову занурився у тінь, яка була темнішою за страх, і та огорнула його якимось непроникним чужинським покровом. Я відчув, як мене зненацька пройняло морозом, і то радше душу, аніж плоть; мені знову сяйнула дивна думка про дедалі дужчу спорідненість мого друга з тією мерзенною лукою. Здавалося, неначе поруч зі мною в осяяній світлом лампи кімнаті, ховаючись за маскою його людинності, сиділа й чекала якась істота, що була не цілком людиною. 

Про подальші дні я дам лише короткий звіт. Було б просто неможливо докладно передати той незмінний, примарний жах, в якому ми жили та рухалися. 

Не гаючи часу, я написав листа до міс Олкотт, наполягаючи, аби вона завітала до мене просто зараз, на час Ембервілевого гостювання, а щоб домогтися її згоди, туманно натякнув на свою стурбованість його здоров’ям і на потребу в її допомозі. А тим часом, очікуючи на її відповідь, я намагався відволікти митця, пропонуючи йому помандрувати околицями й навідатися до різних місцин, які могли б зацікавити його мальовничими краєвидами. Ці пропозиції він відхиляв з якоюсь відстороненою небагатослівною різкістю і з радше незворушним і таємничим, аніж умисне грубим, виглядом. Він практично ігнорував саме моє існування і більш ніж ясно давав зрозуміти, що бажає, аби я дав йому спокій. Зрештою, зневірившись, саме це я й вирішив зробити до прибуття міс Олкотт. Щодня мій друг своїм звичаєм так само рано-вранці виходив з дому із фарбами та мольбертом, а назад повертався вже на смерканні або й трохи пізніше. Він не розповідав мені, де був, а я утримувався від розпитів. 

По обіді третього дня, відколи я надіслав листа, прибула міс Олкотт. Вона була юна, гнучка, неймовірно жіночна й цілковито віддана Ембервілеві. Насправді, гадаю, дівчина благоговіла перед ним. Я розповів їй, скільки посмів, та попередив про ту хворобливу зміну, що відбулася в її нареченому і яку я пояснив його нервовістю й надмірною працею. Я просто не міг змусити себе згадати Чепменову луку та згубний вплив тієї сили, що в ній чаїлася; ці обставини були надто неймовірними, надто фантасмагоричними, аби запропонувати їх як пояснення сучасній людині. Коли я побачив дещо безпорадні тривогу й бентегу, з якими дівчина слухала мою історію, мені захотілося, щоб вона належала до більш твердого та рішучого ґатунку й була менш покірною Ембервілеві, ніж мені видавалося. Сильніша жінка могла б його врятувати; одначе навіть тоді я засумнівався в тому, що Евіс зможе зробити щось, аби