Читати книгу - "Червоне і чорне"

Жульєн почував себе бадьорим і мужнім.

Вдихнути свіже повітря було для нього такою самою насолодою, як для мореплавця ступити на сушу після довгого перебування на морі. «Ну що ж, усе йде гаразд, — сказав він сам собі, — мужність не залишає мене».

Ніколи ще ця голова не була так сповнена поезії, як тої хвилини, коли лягала на плаху. Найчарівніші хвилини, пережиті колись у лісах Вержі, цілим роєм поставали в його уяві.

Все відбулося просто, пристойно, без будь-якої афектації з його боку.

За два дні до того він сказав Фуке:

— Я не можу ручитись, що не хвилюватимусь, цей каземат такий огидний, тут так вогко, що часом мене трусить лихоманка і я не тямлю себе. Але страху в мене нема, ніхто не бачить, щоб я зблід.

Він заздалегідь домовився, щоб Фуке зранку в день страти вивіз Матильду і пані де Реналь.

— Посади їх обох в одну карету, — сказав він йому, — і нехай кучер щосили жене коней. Вони впадуть в обійми одна одній або проймуться смертельною ненавистю одна до одної. В обох випадках це хоч трохи відверне увагу бідолашних жінок від їхнього страшного горя.

Жульєн примусив пані де Реналь заприсягтися, що вона житиме й доглядатиме сина Матильди.

— Хто знав? Може, ми й після смерті щось почуваємо, — сказав одного разу Фуке. — Мені хотілося б спочити, — яке це вірне слово — «спочити»! — у тому маленькому гроті на вершині над Вер'єром. Скільки разів, бувало, — я тобі про це розповідав, — забирався на ніч у цей грот; внизу, вдалині, переді мною розстелялись найрозкішніші провінції Франції, і палке честолюбство проймало моє серце; тоді це була моя пристрасть… Одне слово, цей грот і досі дорогий мені, і потім — цього не можна заперечити — він розташований так, що приваблює душу філософа. Так ось: наші добрі безансонські єзуїти раді з усього нажитись, і коли ти за це вміло візьмешся, вони продадуть тобі мої тлінні останки…

Фуке вдалося домогтися успіху в цій справі. Вночі він сам сидів у себе в кімнаті біля тіла свого друга, коли, на превеликий подив, побачив Матильду. Кілька годин тому він залишив її за десять льє від Безансона. В очах її світилось безумство.

— Я хочу його бачити, — сказала вона.

Фуке не мав сили ні говорити, ні встати з місця. Він пальцем показав їй на великий синій плащ на підлозі; в нього було загорнуте те, що лишилось від Жюльєна.

Вона кинулась на коліна. Спогад про Боніфація де Ла-Моля і Маргариту Наваррську надав їй якоїсь не людської мужності. Тремтячими руками розгорнула вона плащ.

Фуке одвернувся.

Він чув, як Матильда швидко ходить по кімнаті. Вона засвітила кілька свічок. Коли Фуке опанував себе й обернувся, він побачив, що вона поклала перед собою на маленький мармуровий столик голову Жюльєна і цілувала її в чоло. Матильда провела свого коханого до могили, яку він. сам собі обрав. За труною йшло багато священиків; потай від усіх вона їхала в кареті сама, з запнутими вікнами і везла, поклавши собі на коліна, голову чоловіка, якого так кохала.

Пізно вночі процесія дісталась до вершини одної з найвищих гір Юри; і тут, в маленькому гроті, яскраво освітленому безліччю свічок, двадцять священиків відслужили заупокійну месу. Жителі маленьких гірських селищ, через які проходила процесія, вливались у неї, приваблені небаченим видовищем цієї дивної церемонії. Матильда з'явилась у довгому жалобному вбранні, а по закінченні відправи за її наказом в натовп було кинуто кілька тисяч п’яти франкових монет.

Залишившись сама з Фуке, Матильда захотіла власними руками поховати голову свого коханого. Фуке мало не збожеволів з горя. Матильда подбала про те, щоб цей дикий грот був оздоблений мармуровою скульптурою, замовленою за величезні гроші в Італії. Пані де Реналь виконала свою обіцянку. Вона не робила замаху на своє життя, але через три дні після страти Жюльєна вона померла, обнімаючи своїх дітей.

L

Необмежене панування громадської думки, — хоч вона, зрештою, надає свободу, — пов’язане з тією недоречністю, що вона втручається в такі сфери, Де їй зовсім нема чого робити, наприклад, у приватне життя. Звідси й виникає та нудьга, яка панує в Америці і Англії. Саме для того, щоб не зачепити ненароком приватного життя, автор і вигадав містечко Вер'єр, а коли йому потрібні були єпископ і суд присяжних, він переніс усе це в Безансон, де сам ніколи не бував.[45]

ПРИМІТКИ

Барнав, Жозеф-Антуан-П’єр (1761–1793) — прихильник конституційної монархії в часи Великої французької революції. Страчений у 1793 році.

Флері, Клод (1640–1723) — французький богослов, автор «Історії церкви».

Пані де Монтессон (1737–1806) — маркіза, перебувала в таємному шлюбі з герцогом Орлеанським; автор численних драматичних творів.

Пані де Жанліс (1746–1830) — автор реакційних романів і педагогічних творів, вихователька майбутнього короля Луї Філіппа.

Пан Дюкре (1747–1824) — брат пані де Жанліс, автор книг з економіки й суднобудівництва.

«Меморіал Святої Єлени» — записки соратника і секретаря Наполеона (1769–1821) Ла Каза про останні роки життя імператора на острові Святої Єлени.

Італійська кампанія 1796 року — похід наполеонівської армії в Італію, в якому брав участь Стендаль.

«Про папу» Жозефа де Местра — книга французького реакційного філософа і письменника Жозефа-Марі де Местра (1753–1821), ідеолога католицизму.

Бої біля мосту Лоді, під Арколем і Ріволі — бої, в яких армія Наполеона здобула перемогу над австрійцями.

Конгрегація — організації таємного ордену єзуїтів, що діяли особливо активно у Франції в роки Реставрації.

«Конституціоналіст» — орган ліберальної буржуазної опозиції у 20-х роках XIX ст., що відіграв чималу роль у боротьбі проти режиму Реставрації.

«До зброї!» — слова з «Марсельєзи», пісні Великої французької революції. «Марсельєза» стала пізніше гімном Французької республіки.

«Спорідненість душ» — назва роману Гете.

Безанваль, П’єр-Віктор де (1722–1791) — автор «Мемуарів», що розповідають про побут і звичаї французького двору XVIII ст.

«Щоденна газета» — монархічна газета, з 1822 року офіціальний орган правої опозиції — аристократії і духівництва.

Трагічна історія Габрієлі — натяк на середньовічну легенду про Габрієль де Вержі, кохану поета Рауля де Кусі, що загинув у хрестовому поході в 1122 році. Смертельно поранений, він вирвав з грудей своє серце й послав коханій. Але чоловік Габрієлі перехопив гінця, відняв у нього серце рицаря й змусив жінку з’їсти його. Взнавши, що вона з’їла серце коханого, Габрієль вмерла.